Слава ЗСУ!

Він досі, заплющивши очі, внутрішнім зором бачив прапори, що плескали хвацько на свіжому північному вітрі. «Нема того більше. Все зникло, все пропало.» Вітер на щоках зараз повівав з півдня, а єдині прапори, що майоріли над рештками Калин-Копу, зображували золотого кракена на чорному полі.

За ним спостерігали. Він відчув на собі очі, а здійнявши погляд угору, краєм ока упіймав кілька блідих облич між зубцями Вартової Башти і потрощеним муруванням нагорі Башти Дітей — саме там, за прадавніми переказами, діти лісу колись прикликали молот вод на землі Вестеросу, розламавши їх навпіл.

Єдиним сухим шляхом крізь Перешийок була загата; башти Калин-Копу затикали її північний кінець, наче корок — пляшку. Шлях був вузький, а руїни розташовані так, що будь-який ворог з півдня мусив проходити під ними та між ними. Підступаючи до котроїсь із трьох башт, нападник відкривав спину стрілам з інших двох, поки видирався вогкими кам’яними стінами, порослими білими слизькими пасмами «привидової шкури». Болото обабіч загати було геть непрохідне — суцільна мішанина трясовин, грузьких пісків, лискучих зелених моріжків, які необережному окові здавалися твердими, але оберталися на рідку воду, щойно на них ступить нога… і все це аж юрмилося отруйними зміями, ядучими квітами та хижими левоящерами з зубами, схожими на кинджали. Не менш небезпечними там були й люди. Їх рідко бачили, та завжди знали, що вони є: болотники, жабоїди, грязючники. Низзи та Троски, Дерни та Багнюки, Раци та Каламути, Зеленогиди та Чорнобагви — отакі імена вони давали один одному. Залізняки, втім, звали усіх гамузом «болотними чортами».

Смердюк проминув гнилий труп коня, в якого з шиї стирчала стріла. При його наближенні в порожню очницю хутко пірнула довга біла змія. Позаду коня виднівся вершник — або те, що від нього лишилося. Гайвороння обідрало з черепа обличчя, дикий собака закопався під кольчугу в пошуках тельбухів. Трохи далі ще один труп так занурився у болото, що виднілися вже тільки пальці та обличчя.

Ближче до башт трупи почали стрічатися всюди. З їхніх роззявлених ран витикався кровоцвіт — бліда квітка з тлустими вологими пелюстками, схожими на повні жіночі вуста.

«Залога, мабуть, мене і не впізнає.» Хтось може пригадати хлопця, котрим він був, перш ніж вивчив своє ім’я, але Смердюк буде їм геть чужим. Він давно не бачив себе у люстрі, та знав, яким старим має виглядати. Волосся його збіліло, почасти випало, а те, що лишилося, було сухе і жорстке, як солома. З підземелля він вийшов слабкий, наче квола стара, і такий кощавий, що сильний вітер міг би збити його з ніг додолу.

А руки… Рамзай дав йому рукавички — тонкої роботи, чорної шкіри, м’які та зручні, набиті вовною, щоб ховати нестачу пальців. Але якщо хтось придивиться, то зрозуміє, що три його пальці не згинаються.

— Стій там! — прогримів голос. — Чого треба?

— Перемовитися. — Він пустив кобилу вперед, вимахуючи прапором миру, щоб не змогли не помітити. — Я беззбройний!

Відповіді йому не було, та він знав, що за стінами залізняки саме обговорювали, чи пустити його до себе, а чи прохромити груди стрілами. «Байдуже.» Швидка смерть тут буде у сто разів легша, ніж повернення до князя Рамзая з поразкою.

Раптом двері до брамної башти прочинилися.

— Мерщій!

Смердюк саме обертався на голос, коли звідкілясь праворуч прилетіла стріла — звідти, де з болота стирчали великі уламки головного муру замку. Стрижень стріли розірвав складки прапора і повис безсило, зателіпавши вістрям за якусь стопу від Смердюкового обличчя. Смердюк так налякався, що негайно впустив прапор і мішком упав з сідла.

— Сюди! — заволав голос. — Хутко, дурню, хутко!

Смердюк порачкував сходами вгору, почув, як над головою свиснула ще одна стріла. Хтось ухопив його і втягнув досередини; позаду захряснулися двері. Далі його рвучко підсмикнули на ноги та приперли до стіни; коло горлянки з’явився ніж, а перед обличчям — чиясь бородата мармиза, та так близько, що хоч рахуй волосини в носі.

— Хто ти такий? Навіщо припхався? Кажи швидко, бо зроблю тобі те, що йому!

Вартовий крутнув головою в бік трупу, що гнив на підлозі коло дверей — зеленого, вкритого хробаками.

— Я залізного роду, — збрехав Смердюк. Так, той хлопчина, яким він колись був, народився залізняком, але Смердюк з’явився на світ у підземеллях Жахокрому. — Придивись до мого обличчя. Я син князя Балона. Я ваш принц.

Він назвав би і своє ім’я, але слова застрягли йому в горлянці. «Смердюк, я Смердюк, скигливий пацюк.» Але про те доведеться ненадовго забути. Жоден воїн не здасться на милість такій істоті, як Смердюк, хай як потерпає з відчаю. Треба знову прикинутися принцом.