Слава ЗСУ!

— Так-то воно так, — погодився Іліріо, — але світ — це одні великі павучі тенета, у яких лише торкнися однієї нитки, і затремтить безліч інших. Іще вина? — Іліріо кинув собі до рота перчину. — Хоча ні, я маю дещо ліпше.

Він ляснув у долоні. Увійшов стольник з накритою таріллю і поставив її перед Тиріоном, а Іліріо перехилився через стіл і прибрав накривку.

— Гриби! — оголосив магістрат, супроводжуваний заманливими пахощами. — Поціловані часником і скупані у маслі. Мені казали, на смак виняткові. З’їжте одненького, друже мій. Або навіть два.

Тиріон вже був підніс тлустого чорного гриба мало не до рота, але щось у голосі Іліріо змусило його раптово спинитися.

— Після вас, ласкавий пане.

І він штовхнув таріль до хазяїна дому.

— Ні-ні. — Магістрат Іліріо штовхнув гриби назад. На один удар серця здалося, неначе з набряклої плоті сирного короля визирнув юний хлопчина, хитрун і вигадник. — Після вас. Я наполягаю. Куховарка навмисне приготувала їх саме для вас.

— Та невже? — Він пригадав куховарку, борошно на її руках, важкі цицьки, помережані темно-синіми жилами. — Дяка їй за добрість, але… ні.

Тиріон опустив гриба назад у калюжу масла, з якого той виник.

— Ви занадто підозріливі, — посміхнувся Іліріо крізь розгалужену жовту бороду. Щоранку намащувану, щоб блищала, наче золото — так подумалося Тиріонові. — Невже вам властиве боягузтво? Ніколи про вас такого не чув.

— У Семицарстві вважається прикрим порушенням законів гостинності труїти власного гостя за вечерею.

— У цих краях теж. — Іліріо Мопатіс сягнув по келиха. — Проте коли гість сам плекає бажання скінчити своє життя, чому б хазяїнові не допомогти йому, хіба не так? — Він добряче ковтнув вина. — Ось приміром, якихось півроку тому отруїли грибами магістрата Ордейо. Мені казали, що йому не так уже й боліло. Раптова судома у кишках, швидкий гострий біль за очима, і все скінчено. Краще гриби, ніж меч у шию, хіба ні? Навіщо помирати зі смаком крові в роті, коли можна куштувати часник і масло?

Карлик уважно роздивився поставлену перед ним страву. Пахощі часнику та масла наповнили рота слиною. Якоюсь частиною душі він прагнув тих грибів, навіть знаючи, що вони з собою несуть. Він не мав досить мужності встромити сталевого клинка собі у черево, але з’їсти грибочок-другий — хіба то так важко? Проте сама думка налякала його так, що аж мову відібрала.

— Ви помиляєтеся щодо мене, — самі собою проказалися слова.

— Та невже? Як цікаво. Хочете потонути у вині — то скажіть лише слово, і справу буде зроблено швидко. А топити себе чара за чарою — це марнувати і час, і вино.

— Ви помиляєтеся щодо мене! — повторив Тиріон гучніше.

Гриби у маслі виблискували у світлі ліхтарів, темні та звабливі.

— Жаги до смерті я не маю, можу присягнутися. А маю…

Голос його непевно стишився. «Що я, власне, маю? Життя попереду? Незавершені труди? Дітей, яких треба виростити? Володіння, щоб у них правити? Жінку, щоб кохати?»

— Ви не маєте нічого, — закінчив за нього магістрат Іліріо, — та ми це можемо змінити.

Він висмикнув гриб з масла, кинув до рота і з насолодою прожував.

— Смакота!

— Отже, гриби не отруйні. — Тиріон почувався роздратованим.

— Авжеж ні. Навіщо мені бажати вам зла? — Магістрат з’їв іще грибочок. — Ми маємо якось показати довіру одне до одного. А почнемо з вечері.

Він знову ляснув долонями.

— Попереду на нас чекає велика праця. Мій малий друг має підкріпити свої сили.

Стольники внесли чаплю, набиту смоквами, телячі січеники, тушені з мигдалевим молоком, оселедця з вершками, цукрову цибулю, гидкі на запах сири, тарелі равликів та солодкого м’яса, чорного лебедя у пір’ї. Від лебедя Тиріон відмовився, бо згадав вечерю в сестри. Але чаплею та оселедцем пригостився, а до них з’їв кілька солодких цибулин. Чашники хутко наповнювали його келиха щоразу, як той порожнів.

— А ви чимало п’єте вина, як на такого невеличкого чоловічка.

— Убивати родичів — виснажлива справа. Аж горлянка всихає.

Очі гладуна заблищали, наче самоцвіти на його пальцях.

— На Вестеросі є люди, які вважають, що вбивство старого князя Ланістера — то був добрий початок корисної справи.

— Хай не кажуть цього при моїй сестрі, бо незчуються, що язика втратять. — Карлик розірвав навпіл паляницю хліба. — Та й ви обережніше, магістрате, просторікуйте про мою сім’ю. Хай я вбив трохи родичів, але все ж лишаюся левом.

Володаря сирів це, здавалося, розважило аж до нестями. Він ляпнув себе по тлустому стегні й зауважив:

— Усі ви, вестеросці, геть однакові. Намалюєте собі на шовковій латці якогось звіра — і ось ви вже раптом леви, дракони або беркути. Я можу відвести вас, мій малий друже, до справжнього лева — князь міста тримає одного у своєму звіринці. Хочете до його клітки, щоб удвох веселіше було?