Слава ЗСУ!

— Та то не битва була, а різанина, — чулося після неї від співця-воїна Дензо Да-Хана.

Дензо належав до старшини і мав досвід сотні битв. Досвід Жабика обмежувався навчальним дворищем і турнірним бойовищем. Тому він вирішив не піддавати сумніву вирок такого загартованого воїна.

«Та коли там усе почалося, воно таки здавалося битвою.» Квентин пригадав, як йому кишки зав’язалися вузлом, коли здоровило збудив його копняком на світанку, вивищуючись у наметі, наче вежа.

— Вдягай броню, сонько! — загув лицар. — Різник виходить з міста дати бій. Ставай на ноги, коли не хочеш стати його м’ясом!

— Цар-Різник мертвий, — у напівсні заперечив Жабик.

Це була перша новина, яку вони почули, сходячи з кораблів, що привезли їх зі Старого Волантису. Другий цар Клеон заволодів короною услід за першим і теж уже загинув, якщо вірити чуткам. Тепер астапорцями правила хвойда і божевільний голяр, а їхні посіпаки різали один одного за владу в місті.

— Може, брехали, — відповів здоровило. — А може, є ще якийсь різник. Може, перший постав із могили та суне з вереском убивати юнкайців. Кому який у дідька клопіт? Вставай, Жабику, і натягай залізо!

У наметі спало десятеро, і всі вже стояли на ногах: влізали у штани та чоботи, накидали на плечі довгі кольчуги, пристібали панцери, затягували ремені на залізних поножах та закаврашах, хапали шоломи, щити, паси з мечами. Геріс, незмінно найшвидший, озброївся першим, Арч — майже услід за ним, і разом вони допомогли Квентинові вдягти його власну збрую.

За півтори сотні сажнів саме вихлюпували з брами та шикувалися у лави попід викришеними червоними мурами міста нові астапорські Неблазні. Ранкове світло виблискувало на гостроконечних спижевих шоломах та вістрях довгих списів.

Троє дорнійців вискочили з намету разом і приєдналися до вояків, що бігли до конов’язей. «Битва!» Квентина навчали списа, меча та щита, відколи він став на ноги, щоб ходити. Але все те навчання зараз нічого не важило. «Воїне, подаруй мені мужності» — молився Жабик, слухаючи віддалений стукіт тулумбасів: «БУУМ-бум, БУУМ-бум, БУУМ-бум». Здоровило показав йому на Царя-Різника, що сидів прямий та заціпенілий на броньованому коні у лускатому мідному обладунку, який сліпучо сяяв під сонцем. Квентин згадав, як Геріс підібрався до нього просто перед самою битвою.

— Тримайся Арча, хай що станеться. Пам’ятай: ти один серед нас можеш здобути дівчину.

Астапорці почали наступ. Живий чи мертвий, а Цар-Різник таки застукав Мудрих Хазяїв зненацька. Юнкайці все ще бігали туди-сюди, підібравши поли токарів, і намагалися поставити своїх недовчених невільників у якусь подобу лав, коли списи Неблазних завдали обложному війську нищівного удару. Якби не союзники та зневажені ними найманці, юнкайців відкинули і погнали б геть, але «Вітрогони» і «Бойові Коти» вже за хвилину злетіли на коней і громом вдарили по краях астапорського війська; в ту саму мить легіон із Нового Гісу пробився крізь юнкайський табір з іншого боку і стрівся з Неблазними щит до щита, спис до списа.

Далі почалася різанина, але цього разу Різник опинився не з того кінця ножа. Скінчив царське життя не хто інший, як Кагго — на своєму велетенському огирі він пробився крізь лави царської варти і розпатрав Клеона Великого від плеча до стегна одним ударом кривого валірійського араха. Жабик сам не бачив, але ті, хто були поруч, твердили, що обладунок Клеона тріснув, наче шовк, і зсередини вийшов жахливий сморід та кількасот могильних червів. Клеон таки виявився мертвим — зневірені астапорці витягли його з могили, застібнули у броню та прив’язали до коня, сподіваючись підбадьорити дух Неблазних.

Падіння мертвого Клеона поклало битві край. Нові Неблазні покидали списи зі щитами, повтікали з поля… і знайшли браму Астапора зачиненою за їхніми спинами. Жабик узяв участь у винищенні, що почалося по тому — разом з іншими «Вітрогонами» топтав конем переляканих євнухів. Він мчав, не відстаючи, біч-обіч зі здоровилом, і рубав ліворуч та праворуч; їхній клин розсік Неблазних навпіл, наче гостра сокира. Коли вершники вирвалися з ворожих лав на протилежному боці, Строкатий Князь наказав розвернутися і знову кинутися в напад. Лише тоді Жабик нарешті добряче роздивився обличчя під спижевими шоломами зі шпичками і усвідомив, що більшість із них не старша за нього. «Зелені хлопчаки, що благають матінку про порятунок» — подумав Квентин, але меча не спинив. Коли все нарешті скінчилося, меч його спливав кров’ю, а рука стомилася так, що й не підняти.

«Все ж це не була справжня битва, — подумав він. — А скоро почнеться справжня, і треба приготуватися, щоб не опинитися на небажаному боці.»