Слава ЗСУ!

Того вечора «Вітрогони» отаборилися на березі Невільницької затоки. Жабикові випала перша варта; він пішов стерегти конов’язі. Геріс вибрався до нього після заходу сонця, коли на хвилях замерехтів півмісяць.

— Здоровила теж треба сюди, — мовив Квентин.

— Він пішов провідати Старого Білла Кістку і втратити решту срібла, — відповів Геріс. — Та нехай. Однак він зробить, що йому скажуть, хай і не дуже зрадіє.

— Авжеж не зрадіє.

Квентин сам не радів багатьом речам у цій справі. Подорож переповненим кораблем, який жбурляло вітрами та хвилями, їжа — тверді сухарі, поїдені хробаками, питво — чорна, як вугілля, оковита, що занурювала у солодке забуття, постіль — купа пліснявої соломи, сморід чужинців у носі… але чого він чекав, коли ставив підпис на клапті пергамену в Волантисі й тим віддавав свій меч у службу Строкатому Князеві на цілий рік? Зрештою, у великій пригоді не обійтися без випробувань.

Далі мала початися суцільна зрада. Юнкайці привезли їх із Волантису битися за Жовте Місто. Але наприкінці подорожі дорнійці мали намір перебігти на інший бік. Це означало кинути нових братів по зброї. Хай сам Квентин не обрав би собі «Вітрогонів» у бойові побратими — якби міг обирати, — але ж перетнув із ними море, поділяв трунок і частунок, бився поруч, перекидався байками з тими небагатьма, чию мову розумів. І нехай його байки складалися з суцільної брехні — така вже була ціна за перевіз до Меєрину.

«Не чекайте від цього походу великої честі» — попереджав їх Геріс ще у «Гостиному дворі» Волантису.

— Даянерис тепер має бути на півдорозі до Юнкаю з військом за спиною, — сказав Квентин. Вони саме походжали удвох серед коней.

— Можливо, — відповів Геріс, — а може, й ні. Ми вже чули такі розмови. Астапорці були переконані, що Даянерис іде на південь з драконами, щоб зняти облогу. Але вона не прийшла до них, і сюди не прийде.

— Цього ми не знаємо. Не можемо бути певні. Треба вчасно втекти — перш ніж доведеться битися проти дівчини, яку мене послали звабити на шлюб.

— Почекаймо до Юнкаю. — Геріс махнув рукою на пагорби. — Ці землі належать юнкайцям. Ніхто тут не дасть утікачам із війська ані харчів, ані притулку. А на північ від Юнкаю починається нічийна земля.

Геріс мав рацію, та все ж Квентин почувався незатишно.

— Здоровило наробив собі забагато друзів. Хоча знав, що нам треба якомога швидше втекти до Даянерис. А тепер він почуватиметься винуватим, що кидає братів по зброї. Як почекаємо ще — почне мучитися, що зраджує їх напередодні битви. На такий вчинок він просто не здатний — ти ж знаєш його незгірш мене.

— Хай коли ми втечемо, то однак буде зрада, — заперечив Геріс. — Строкатий Князь не схвалює втечі з полку. Він вишле по нас нишпорок, і якщо нас упіймають — рятуйте, боги, наші душі. Коли пощастить, нам відрубають по одній ступні, щоб не тікали знову. А коли не пощастить, віддадуть Мальованій Меріс.

Почувши згадку про Меріс, Квентин замовк. Мальована Меріс його лякала. То була жінка з Вестеросу, вища за нього на зріст і хіба що на палець коротша за шість стоп. Після двадцяти років служби у вільних кумпанствах у ній не лишилося нічого мальовничого — хоч усередині, хоч ззовні.

Геріс узяв його за плече.

— Почекай трохи. Кілька днів, не більше. Ми перетнули половину світу — май терпець подолати ще кількадесят верст. Десь на північ від Юнкаю ми вхопимо за хвіст потрібну нам нагоду.

— Ну коли ти так кажеш… — мовив Жабик із сумнівом…

…але цього разу боги послухали їхніх молитов, і нагода знайшлася значно швидше. За два дні по тому коло їхнього вогнища спинив коня Гуго Голобрід:

— Гей, дорнійці! До старшинського намету!

— Хто саме? — запитав Геріс. — Ми всі тут дорнійці.

— Ну то всі до намету!

Кислий та похмурий норовом, зі скаліченою рукою, Голобрід колись був полковим скарбником. Потім Строкатий Князь упіймав його на крадіжці зі скарбниці, наказав відрізати три пальці та зробив простим осавулом.

«Що це таке нам придумали?» Досі Жабик не був навіть певний, що полковник пам’ятає про їхнє існування. Але Голобрід уже втік, і питати було нікого. Лишилося забрати здоровила і з’явитися, куди наказали.

— Ні в чому не зізнавайтеся і готуйтеся до бою, — сказав Квентин друзям.

— Я завжди готовий, — буркнув здоровило.

Велике сіре ташне шатро, яке Строкатий Князь полюбляв називати своїм полотняним замком, аж тріщало від люду, коли туди з’явилися ще й дорнійці. Квентинові знадобилася лиш одна мить уторопати, що більшість зібраного у шатрі загалу походила з Семицарства або вихвалялася вестероським родоводом. «Вигнанці та сини вигнанців.» Дик Солома казав, що у полку служить зо шість десятків вестеросців; добра третина з них була тут, рахуючи самого Дика, Гуго Голоброда, Мальовану Меріс та золотоволосого Левіса Ланстера, найкращого полкового лучника.