Слава ЗСУ!

Коли вона прослизнула під хутра, К’ярл уже спав.

— Тепер твоє життя належить мені. Де ж я поділа кинджала?

Аша притиснулася до його спини і охопила руками. На островах він був відомий як К’ярл Дівчисько — зокрема, щоб розрізняти від К’ярла Чабана, Кривого К’ярла Кенінга, К’ярла Кидайла та К’ярла Клопотуна — але головне за свої гладенькі щічки. Коли Аша вперше його зустріла, К’ярл намагався виростити бороду. Вона глузливо назвала її «пушком на бросквині» й засміялася, а К’ярл зізнався, що ніколи не бачив бросквини. Тоді вона запросила його до свого наступного походу на південь.

То були часи, коли навколо ще стояло літо, на Залізному Престолі сидів Роберт, на Морекамінному Престолі похмуро плекав образи князь Балон, а у Семицарстві панував мир та спокій. Аша пливла «Чорним вітром» уздовж узбережжя, торгуючи та міняючи. Вони заходили на Файний острів, до Ланіспорту, до двох десятків менших портів, а тоді досягли Вертограду, де бросквини росли велетенські й солодкі. «Ось бачиш» — сказала вона тоді, притиснувши плід до К’ярлової щоки. На її заохочення він вкусив шматочок, сік побіг йому підборіддям, і вона зібрала його поцілунками.

Ту ніч вони перебули у насолоді бросквинами та одне одним. На світанку Аша була вдоволена, липка і щаслива, як ніколи раніше. «Те сталося шість років тому, чи вже сім?» Літо зникало з пам’яті, а бросквини Аша востаннє куштувала три роки тому. Втім, К’ярлом вона мала змогу тішитися досі. Капітани й королі не схотіли її собі, зате схотів він.

Аша знала й інших коханців. Дехто поділяв із нею постіль півроку, дехто — пів-ночі. Та К’ярл дарував їй утіхи більше, ніж решта, разом узята. Хай він голився раз на два тижні, але ж не кошлата борода робить чоловіка чоловіком. Їй подобалося відчуття гладенької м’якої шкіри під пальцями. Їй подобалося, як його довге пряме волосся спадає йому на плечі. Подобалися його поцілунки. Тішило, як він шкірився, коли вона водила великими пальцями по його сосках. Волосся між його ніг було темнішого відтінку піску, ніж на голові, але м’яке, наче пух, порівняно з цупкою чорною стернею навколо її власних місць. І це їй теж подобалося. Він мав тіло пловця — довготелесе, струнке, м’язисте, без жодного рубця на ньому.

«Сором’язлива посмішка, сильні руки, меткі пальці, два зграбні мечі. Чого ще бажати жінці?» Вона б пішла заміж за К’ярла радо і охоче, але ж сама була донькою князя Балона, а він — простого роду, онуком роба-полоняника. «Дивина! Одружитися з ним — для мене ганьба, а бавити його прутня ротом — ні.» П’яна та усміхнена, вона вповзла під хутра і взяла його вустами. К’ярл ворухнувся уві сні, а за мить почав твердішати. Коли вона змусила його знову скам’яніти, К’ярл уже прокинувся, а вона спливала вологою. Аша накинулася хутром на голі плечі й усілася згори, загнавши його собі всередину так глибоко, що не могла вже сказати, чий став прутень, а чия піхва. Цього разу обоє досягли вершини одночасно.

— Моя люба панно, — промурмотів він опісля голосом, ще придушеним сном. — Моя мила королево.

«Ні, — подумала Аша, — ніяка я не королева. І ніколи не буду.»

— Лягай і спи.

Вона поцілувала його у щоку, перетнула босоніж опочивальню Галбарта Гловера і розчахнула віконниці. Місяць був майже уповні, а ніч така ясна, що виднілися гори — верховини, вкриті снігом. «Холодні, мертві, негостинні, але прекрасні у місячному сяйві.» Верхівки, схожі на рядок гострих зубів, мерехтіли блідим світлом; менші горби, передгір’я та підніжжя ховалися у густих тінях.

Море лежало ближче — лише верст за двадцять п’ять на північ, але Аша його не бачила. «Тут дерева. Забагато дерев.» Вовчою пущею кликали північани цей ліс. Майже кожну ніч тут чулися голоси вовків, що перегукувалися у пітьмі. «Море листя та глиці. Шкода, що не солоної води.»

Жбир був, звісно, ближчий до берега моря, ніж Зимосіч, але й він, як на її смак, стояв надто далеко. Повітря тут пахкотіло шишками та смолою замість солі. На північний схід від отих похмурих сірих гір мала стояти Стіна, де підняв корогви Станіс Баратеон. «Ворог мого ворога є моїм другом» — так казали люди, але іншим боком цієї монети було «ворог мого друга є моїм ворогом». Залізняки були ворогами північного панства, якого самозваний король Баратеон відчайдушно потребував для своїх змагань. «Можу підсунути йому мою юну розкішницю» — подумала вона, відкидаючи з очей пасмо волосся; але ж Станіс був одружений, як і вона тепер, і залізняки були для нього старим ворогом. Під час першого повстання її батька Станіс ущент розбив Залізний Флот коло Файного острова і підкорив Великий Вик від імені свого брата.