Слава ЗСУ!

Давос спробував пригадати, що вони з королем про них чули.

— Зимосіч захопив Теон Грейджой, котрий свого часу був вихованцем князя Старка. Він наказав скарати двох юних Старкових синів на смерть і виставити їхні голови на замковому мурі. Коли північани приступили до замку, він вирізав там усіх людей до останнього, а потім його вбив байстрюк князя Болтона.

— Не вбив, — заперечив Гловер. — А полонив і повіз до Жахокрому. Байстрюк потроху знімає з нього шкіру.

Князь Виман кивнув.

— Розказана вами оповідь — це те, що чули усі. Але брехні в ній — наче родзинок у солодкому пирозі. Саме Болтонів Байстрюк вирізав людей у Зимосічі. Раніше його звали Рамзай Сніговій, доки король-хлопчак не зробив його Болтоном. Але Сніговій убив не всіх. Він лишив живими жінок, зв’язав їх і погнав до Жахокрому собі на забаву.

— Забаву?

— Він запеклий мисливець, — пояснив Виман Мандерлі, — а улюблена його дичина — жінки. Він роздягає їх голяка і пускає тікати в ліси. Дає їм пів-дня, перш ніж напосістися зі псами та рогами. Час від часу якомусь дівчиськові вдається втекти і дожити, щоб розповісти іншим. Але більшості так не щастить. Коли Рамзай їх ловить, то ґвалтує, білує, згодовує трупи собакам, а шкіру привозить до Жахокрому як здобич. Якщо забава йому сподобається, то перш ніж білувати, він ріже жінці горло. А якщо ні, то навпаки.

Давос зблід з лиця.

— Боги святії… як може людина…

— Зло тече у його крові, — відповів Робет Гловер. — Він — байстрюк, уроджений від ґвалту. Хай що там пише у своїх привілеях король-хлопчак, але Рамзай був байстрюком Сніговієм, ним і лишиться.

— Сніговій, але з чорного снігу, — мовив князь Виман. — Рамзай забрав собі землі князя Роголіса, примусивши до шлюбу його вдовицю. Потім він замкнув її у башті й забув там. Кажуть, з голоду вона з’їла собі пальці… а Ланістери віддячили вбивці своїм славетним правосудом — подарували йому дівчинку Неда Старка.

— Болтони завжди славилися жорстокістю та лукавством, — мовив Гловер, — але цей схожий на звіра у людській подобі.

Князь Білої Гавані нахилився уперед.

— Фреї не кращі за нього. Вони мені в очі брешуть про варгів і перевертнів. Запевняють, що то Робб Старк убив мого Вендела. Небачене нахабство! Насправді вони не чекають, що північ повірить їхнім казкам, але впевнені, що ми мусимо вдати віру чи померти. Руз Болтон бреше про свою участь у Червоному Весіллі, його байстрюк — про падіння Зимосічі. Але поки вони тримали в себе Виліса, я не мав вибору, крім ковтати їхній послід і хвалити, як мені смакує.

— А тепер, мосьпане князю? — запитав Давос.

Він сподівався почути від князя Вимана щось на кшталт «А тепер я оголошу себе прибічником короля Станіса». Натомість гладкий князь посміхнувся дивною сумною посмішкою і мовив:

— А тепер я мушу їхати на весілля. На жаль, кожна людина з очима знає, що я вже надто жирний, щоб сісти на коня. Хлопчиком я кохався у конях, юнаком опанував їх досить непогано, щоб здобути свою частку слави на герцях… але ті дні давно минули. Моє тіло стало мені в’язницею, похмурішою за Вовче Лігво. І все ж я маю поїхати до Зимосічі. Руз Болтон хоче бачити мене на колінах, і під шовковою чемністю ховає тверде залізо. Я поїду човном та ношами, у супроводі сотні надвірних лицарів та моїх добрих друзів із Близнюків. Фреї прибули сюди морем, коней з собою не мають, а тому я подарую кожному з них дорожню кобилу, як почесному гостеві у моїй домівці. Чи зберігся на півдні звичай дарувати гостям подарунки?

— Подекуди, мосьпане. Їх дарують того дня, коли гості їдуть геть.

— Тоді ви, мабуть, зрозумієте. — Виман Мандерлі поволі, важко і велично зіп’явся на ноги. — Я будую бойові кораблі вже більше як рік. Деякі ви бачили, але ще більше сховано вгорі течією Білого Ножа. Навіть зазнавши втрат на війні, я маю під рукою більше важких вершників, ніж будь-хто з панства вище Перешийку. Мої мури міцні, скрині повні срібла. Старозамок і Вдоварта визнають мою зверхність як воєводи. Серед моїх значкових — тузінь дрібних князьків та сотня земельних лицарів. Я можу подарувати королю Станісу вірність усіх земель на схід від Білого Ножа, від Вдоварти та Вирви до Овечих Лобів та верхів’їв Відчаху. Обітую так і вчинити, якщо ви погодитеся на мою ціну.

— Я можу переказати ваші умови королю, але…

Князь Виман обірвав його, не давши доказати.

— Я сказав: якщо ви погодитеся на мою ціну. Не Станіс, а ви. Мені потрібен не король, а перемитник.

Слово узяв Робет Гловер.

— Можливо, ми ніколи достеменно не знатимемо, що трапилося у Зимосічі, коли пан Родрік Касель спробував відвоювати замок у залізняків Теона Грейджоя. Болтонів Байстрюк твердить, що пана Родріка убив Грейджой під час перемовин. Векс каже, що ні. Доки він не вивчить більше літер, ми й половини правди не дізнаємося… та коли він прийшов до нас, то знав лише «так» і «ні», а навіть із ними можна далеко піти, якщо ставити правильні запитання.