знайди книгу для душі...
— Що він тобі шепотів, коли знімав кайдани?
— Він… він казав…
«Казав нічого вам не казати.» Слова застрягли йому в горлі; Смердюк заходився кашляти й задихатися.
— Дихай глибше. Я сам знаю, що він тобі сказав. Звелів шпигувати за мною і берегти його таємниці. — Болтон видав тихий смішок. — Наче вони в нього є. Кислий Алин, Лютон, Гицель, решта… звідки вони взялися, як він гадає? Невже він справді вірить, що то його люди?
— Його люди, — повторив Смердюк луною. Скидалося, від нього чекали якихось слів, хоча він не знав, що відповісти.
— Чи розповідав тобі мій байстрюк, як я його нагуляв?
Це він знав, на своє полегшення.
— Так, ясний… м’сьпане. Ви зустріли його мати під час прогулянки верхи і зачарувалися її красою.
— Зачарувався? — реготнув Болтон. — Отак і сказав? Та в малого, бачу, душа співця. Хоча якщо ти повірив у його пісню, то напевне, дурніший за першого Смердюка. Навіть про прогулянку верхи — не зовсім правда. Я полював на лисицю вздовж Плакун-Води, коли натрапив на млин і побачив, як молода жінка пере одяг у потоці. Старий мірошник надибав собі молоду дружину — більше як удвічі молодшу за нього. Вона була висока, струнка, на вигляд міцна і здорова. Довгі ноги, малі тверді груденята — наче дві спілі сливки. Як на простачку, нічогенька на вроду. Щойно я її побачив, як зажадав тілесно. Це ж, власне, моя законна здобич, моє мито. Маестри розкажуть тобі, що король Джаяхаерис скасував панське право першої ночі, щоб задовольнити свою прискіпливу дружину. Та де правлять старі боги, там бережуть старі звичаї. Умбери теж тримаються першої ночі, хай і все заперечують. Деякі з верховинних родів — так само. А на Скагосі… та власне, лише серце-дерева бачать ледве половину того, що коїться на Скагосі.
— Шлюб мірошника було укладено без мого дозволу. Мені не сказали ані слова. Чолов’яга мене обдурив. Тому я наказав його повісити і здобув своє право під деревом, на якому він гойдався. Правду кажучи, дівка ледве була варта витраченої мотузки. Лисиця теж утекла, а дорогою назад до Жахокрому ще й мій улюблений мисливський кінь закульгав. Тож загалом день вийшов жалюгідний.
— За рік по тому та сама дівка мала зухвалість припхатися до Жахокрому з верескливою червонопикою істотою на руках. Твердила, що вона моєї крові. Я мав би відшмагати мати батогами, а дитину вкинути до колодязя… але малеча справді мала мої очі. Дівка розповіла, що коли брат покійного чоловіка побачив ті очі, то побив її до крові й вигнав з млина. Це мене роздратувало. Я віддав млина їй, а братові наказав вирізати язика, щоб не побіг до Зимосічі співати бентежних пісень князеві Рікарду. Щороку я надсилав їй кілька поросят і курей, торбину мідних зірок і нагадування, щоб ніколи не казала малому, чий він син. Мирна земля, тихі люди — таке в мене завжди було правило.
— Чудове правило, м’сьпане.
— Проте жінка переступила мою волю. Ти ж бачиш, який він став, Рамзай. Це вона його таким зробила. Вона і Смердюк. Вічно шепотіла йому на вухо про його спадкові права. Бо він мав би сидіти на млині, молоти збіжжя і бути щасливим з долі мірошника. Невже йому справді примарилося, ніби він зможе правити північчю?
— Він б’ється за вас! — стрілив Смердюк. — Він такий дужий!
— Бики дужі. Ведмеді. Вепри. Бачив я його в битві… Але то не цілком його вина. Вчителем його був Смердюк, той перший Смердюк, якого ніколи не вчили науки бою як слід. Так, Рамзай лютий, не заперечую, але мечем він вимахує, наче різник коло свині.
— Зате нікого не боїться, мосьпане.
— А мав би боятися. Саме страх дозволяє людині вижити у нашому світі зради та омани. Навіть тут, у Курганищі, гайвороння кружляє над нами, жадаючи влаштувати собі учту з нашої плоті. На Кервинів і Толгартів покластися не можна, мій жирний приятель князь Виман плете змови, а Хвойдоріз… ті Умбери лише здаються простаками, а насправді не позбавлені тваринного лукавства. Рамзаєві слід їх боятися так само, як боюсь я. Коли побачиш його, то скажи.
— Сказати… сказати йому боятися? — Смердюкові стало зле від самої лише думки. — Мосьпане, я… якщо я скажу, він…
— Та знаю, — зітхнув князь Болтон. — Така вона, зіпсована кров. Йому б трохи п’явок. П’явки смокчуть погану кров, а з нею висмоктують лють і біль. Ніхто не може ясно міркувати, маючи повну душу гніву. Проте Рамзай… його отруйна кров, напевне, занапастить і п’явок.
— Але ж він ваш єдиний син.
— Наразі так. Колись я мав іще одного — Домеріка. Тихий був хлопчина, проте дуже здібний. Чотири роки служив джурою при пані Турстан, три — зброєносцем у Долині князеві Черленцю. Грав на високій арфі, читав книжки з історії, верхи носився швидше за вітер. За кіньми аж шаленів — пані Турстан тобі розкаже. Його не могла перегнати навіть дочка князя Рікарда, а та сама була наполовину конякою. Черленець казав, що й на кінному бойовищі від нього чекали чимало. Адже видатний герцівник спершу має навчитися сидіти верхи.