Слава ЗСУ!

Троє з помічників і більше як три чверті жеглярів були палкими прихильниками Господа Світла. Про капітана Тиріон певності не мав — той завжди з’являвся на вечірні відправи, але стояв мовчки. Та справжнім господарем на «Селаесорі Кворан» був Мокорро — принаймні у цій подорожі.

— Господи Світла, благослови раба Твого, Мокорро, освіти йому стежку темними краями цього світу! — гув червоний жрець. — Оборони праведного раба твого Бенерро! Даруй йому мужності, даруй йому мудрості, наповни серце його полум’ям Божим!

Саме тоді Тиріон помітив Копку, що спостерігала ці блазенські вихиляси з крутих дерев’яних сходів, які вели донизу під стерно. Стояла вона на одній із нижчих сходинок, і виднілася лише маківка її голови. Під каптуром її очі у світлі ніч-ватри здавалися великими та білими. З нею поруч був собака — великий сірий хорт, яким вона їздила у їхніх з братом кумедних герцях.

— Панно! — тихо покликав Тиріон. Певно ж, ніякою панною вона не була, та він не міг себе змусити вимовити оте її недоладне ім’я, а «дівчина» чи «коротунка» було б іще гірше.

Вона сахнулася з переляку.

— Я… я вас не бачила.

— Це тому, що я малий на зріст.

— Я… мені… було недобре. — Її собака гавкнув.

«Ти потерпала з горя, радше сказати.»

— Якщо я можу допомогти…

— Ні, — відповіла дівчина і миттю зникла знову. Мабуть, повернулася до бесіди, яку поділяла з собакою та свинею.

Тиріон винуватити її не міг. Жеглярі «Селаесорі Кворан» спершу пораділи, коли він зійшов на корабель — зрештою, карлик приносив щастя. Голову йому терли так часто і завзято, що він вже дивувався, чому досі не лисий. Але Копку вони зустріли більш різноманітними почуттями. Так, вона була коротункою, але й жінкою теж, а жінки несли кораблям біду. На кожного жегляра, що пробував почухати їй голову, припадало троє, які стиха бурмотіли прокляття, коли опинялися поруч.

«Та й мене бачити — це їй як сіль на рану. Її братові одтяли голову, сподіваючись, що то я. А я тепер сиджу тут, наче химера на даху, і пхаюся зі своїми порожніми розрадами. На її місці я б тільки й думав, як виштовхати мене у море.»

Сам він до дівчини відчував лише жаль. Вона не заслуговувала на той жах, який спіткав її у Волантисі — не більше, ніж її брат. Востаннє, коли він її бачив — просто перед виходом у море — її очі були геть змучені плачем, схожі на дві потворні червоні ями у змарнілому блідому обличчі. Коли корабель підняв вітрила, дівчина зачинилася у своєму помешканні з собакою та свинею; вночі чутно було, як вона схлипує. Лише напередодні Тиріон чув, як один із капітанових помічників міркував уголос, чи не викинути її за облавок, поки вона слізьми не потопила корабель. І не був певний, чи той насправді жартував.

Коли вечірня молитва скінчилася, і жеглярі знову розбіглися по місцях — хтось на варту, а хтось повечеряти, перехилити належну чарку оковитої та лягти спати — Мокорро лишився коло вогню, як робив щовечора. Червоний жрець спочивав удень, а темні години вистоював на ногах, пораючи священне полум’я, щоб уранці до людей повернулося сонце.

Тиріон присів навпочіпки навпроти і зігрів руки від нічного холодку. Якусь хвилину Мокорро його не помічав, бо витріщався у вогонь, загубившись у видіннях. «Чи справді він бачить дні прийдешні, як сам каже? А якщо так — хіба не страшно мати від свого бога такий дарунок?»

За мить жрець підняв очі й зустрів карликів погляд.

— Хугоре Схиле, — привітався він поважним кивком. — Ти прийшов помолитися зі мною?

— Хтось мені таке казав, нібито ніч темна і повна жахіть. Що ви бачите у тих вогнях?

— Драконів, — відповів Мокорро посполитою мовою Вестеросу. Він розмовляв нею дуже добре, майже без сліду чужої вимови. Без сумніву, то була одна з поважних причин, чому саме його верховний жрець Бенерро обрав принести Даянерис Таргарієн істинну віру в Ра-Гльора. — Драконів старих та юних, справжніх і облудних, ясних і темних. І вас теж. Маленького чоловічка з великою тінню, який люто гарчить посередині всього.

— Люто гарчить? Такий приязний парубок, як я? Та не кажіть! — Тиріонові здалося, що до нього трохи підлестилися. Чому ні? Навіть останньому йолопові приємно чути, яка він важлива особа. — Може, то ви Копку бачили? Ми майже однакові на зріст.

— Ні, друже мій.

«Друже? Коли це ми стали друзями?»

— А чи бачили ви, скільки часу забере в нас шлях до Меєрину?

— Ви так прагнете уздріти на власні очі спасительку світу?

«І так, і ні. Хто її зна, ту спасительку — може, їй заманеться стяти мені голову чи віддати драконам на поживу.»

— Зовсім не прагну, — відповів Тиріон. — Я думаю лише про маслини. Починаю побоюватися, що постарішаю та помру, не скуштувавши більше жодної. Та я по-собачому швидше б доплив, ніж під оцим вітрилом! Розкажіть-но: цей Селаесорі Кворан був тріархом чи черепахою?