знайди книгу для душі...
Червоний жрець видав тихий смішок.
— Ані тим, ані іншим. Кворан — це не можновладець… а той, хто радить і допомагає йому в справах вірною службою. Ви в себе на Вестеросі назвали б таку людину шафарем або управителем.
«А чи не Правицею Короля, часом?» Думка розважила Тиріона.
— А що таке «селаесорі»?
Мокорро торкнувся носа.
— Такий, що має приємний запах. От як квітка.
— Тобто «Селаесорі Кворан» приблизно означає «смердючий шафар»?
— Я наполягаю на «запашному».
Тиріон лукаво вишкірився.
— «Смердючий» кумедніше. І все ж дякую за науку.
— Радий, що зумів вас просвітити. Може, одного дня ви дозволите мені відкрити вам істину Ра-Гльора.
— Можливо, такий день іще настане. — «Не раніше, ніж голова моя опиниться на шпичці.»
Помешкання, яке він поділяв із паном Джорагом, лише з чемності хтось назвав би окремою бесідою; насправді то була вогка, темна, смердюча комірчина, де ледве стало місця повісити дві гамаки для спання, одну над іншою. Тиріон знайшов Мормонта у одному з їхніх підвісних ліжок — той простяг ноги і повільно гойдався у лад із рухом корабля.
— Дівча нарешті виткнуло носа на чардак, — повідомив Тиріон. — Але кинуло на мене один погляд і прожогом утекло донизу.
— Бо на тебе гидко дивитися.
— Не всім пощастило народитися з твоєю красою на мармизі. Дівчисько геть розгублене і зневірене. Я б не здивувався, якби бідолаха прокралася до облавку, вистрибнула і втопилася.
— Бідолаха має ім’я. Копка.
— Та знаю я її ім’я!
Ім’я Тиріон не лише знав, а й ненавидів. Брата ж її кликали Шажиком, хоча насправді звали Оппо. Копка і Шажик… дві дрібні монети, варті небагатого. І що найгірше — такі імена вони обрали собі самі. Коли Тиріон це зрозумів, то відчув у роті гидкий присмак.
— Хай як її звуть, їй бракує друга.
Пан Джораг сів у гамаці.
— То задружися з нею. А хоч би й одружися — мені що?
Гидкий присмак повернувся вдруге.
— Подібне до подібного, кажеш? Тобто ти шукатимеш собі ведмедицю, якщо раптом схочеш одружитися?
— Це ж ти наполягав, щоб ми її взяли, не я.
— Наполягав? Я сказав, що у Волантисі її кидати не можна. Та це не означає, що я їй прутня між ніг хочу пхати. Чи не забув ти, як вона хотіла мене вбити? Не найкращий початок для дружби.
— Ви обоє карлики. Почни з цього.
— Еге ж. І брат її теж був карликом — отой брат, котрого вбили якісь п’яні йолопи, бо гадали, що то я.
— Винуватиш себе, абощо?
— Ні! — визвірився Тиріон. — Мені своїх гріхів досить, цього я на себе не візьму! А між іншим, те, що вони робили на Джофовому весіллі… це я б мав затамувати на них образу. Але не затамував! І не бажав їм жодного зла.
— Еге ж, ти в нас зла не пам’ятаєш. І сам невинний, яко агнець. — Пан Джораг зіп’явся на ноги. — Та годі вже балачок. Карлиця — твій тягар. Цілуй її, убий її, не дивися в її бік — роби, що заманеться. Мені байдуже.
І Мормонт пропхався повз Тиріона до дверей. «Двічі вигнанець, — подумав Тиріон. — Та й не диво. Я б його сам вигнав, якби міг.» Лицар був у розмові сухий і холодний, на вдачу — похмурий, до гострого язика і дотепного слова глухий. І то були ще його найкращі риси. Майже весь час, коли не спав, пан Джораг міряв кроками передній чардак або стояв, спершись на поручні, і витріщався у море. «Видивляється свою срібну королеву. Шукає очима Даянерис і молиться, щоб корабель рухався швидше. Напевне, я б теж так робив, якби у Меєрині на мене чекала Тайша.»
Чи не може місце шльондрам бути у Невільницькій затоці? Ні, навряд. Тиріон знав з книжок, що у містах рабовласників дівчат перевиховували на шльондр. «Хоч би Мормонт собі одну купив…» Гарненька рабиня могла б скоїти справжні дива у приборканні його поганого гумору… а надто срібляста білявка на кшталт тієї, що совалася на Мормонтовому прутні в Сельорисі.
На річці Тиріон мусив терпіти Грифа, але там у нього для розваги була таємниця справжньої особи капітана і приязне спілкування з рештою невеличкого, але цікавого човнового товариства. На кораблі ж, на жаль, усі були тими, ким здавалися, жоден не виявляв помітної приязні, а достатньо цікавим був хіба що червоний жрець. «Ну, ще Копка. Але вона мене ненавидить — і мабуть, має за що.»
Життя на «Селаесорі Кворан» було нудне, далі нікуди; найзахопливіше щоденне заняття, знайдене Тиріоном, було штрикати кинджалом пальці на руках і ногах. На річці щоверсти траплялися дива, гідні захопленого споглядання: велетенські черепахи, зруйновані міста, кам’яні люди, оголені септи, і ніхто не міг знати, що вигулькне з-за наступного вигину берега. На морі ж дні й ночі минали однаково. Коли коч вирушив з Волантису, то спершу рухався попід берегом, і Тиріон міг хоча б повитріщатися на вигини узбережжя, на хмари морської пташви, що злітала з кам’янистих стрімчаків і напівзруйнованих вартових веж, порахувати голі брунатні острівці, що пропливали повз. Помічав він і зустрічні кораблі: рибальські лайби, неповоротких купців, швидкі погордливі галери, чиї весла шмагали й різали білу піну. Та щойно корабель рушив у глибші води, навколо лишилося саме тільки небо, повітря й вода. Вода виглядала, як вода. Небо — як небо. Інколи траплялася хмарка. Та загалом блакиті було аж занадто.