Слава ЗСУ!

— З чим ти прийшов? — запитала Дані. — Маєш до нас скаргу, прохання? Чого тобі треба від престолу?

Язик чолов’яги рвучко облизав потріскані, зашкарублі вуста.

— Я… приніс…

— Кістки? — запитала вона нетерпляче. — Обгорілі кістки?

Він підняв лантуха і висипав те, що було в ньому, на мармур.

То й справді були кістки, поламані та зчорнілі. Довші з них було поколото в пошуках мозку.

— Чорний то був, — проказав чолов’яга гиркливою гіскарською говіркою, — чорна крилата тінь. Злетів з неба і… і…

«Ні, — затремтіла Дані. — Ні, ні, ой, ні…»

— Ти оглух, йолопе?! — загарчав Резнак мо’Резнак на чолов’ягу. — Не чув, що я казав? Прийди назавтра до моїх шафарів, і тобі заплатять за твою вівцю.

— Резнаку, — стиха мовив пан Барістан, — стуліть уже рота і розплющте очі. То не овечі кістки.

«Ні, не овечі, — подумала Дані. — То кістки дитини.»

Джон

Білий вовк біг чорним лісом попід блідим стрімчаком, що тягся трохи не до неба. З ним разом біг місяць, ковзав крізь плутанину голого гілля над головою, летів укритим зорями небом.

— Сніг-сніговій, — пробурмотів місяць.

Вовк нічого не відповів. Під лапами хрумтіла снігова кірка. Поміж дерев зітхав вітер.

Десь удалині вовк почув заклик однозграйників — свій до свого. Вони теж полювали. Чорний брат роздирав зубами плоть велетенської кози; навколо нього періщила злива, змиваючи кров з боку, де коза подерла його своїм довгим рогом. Деінде менша сестричечка підняла голову і заспівала до місяця; ще сотня малих сірих родичів покинула полювати і піднесла голоси разом із нею. Серед тих пагорбів, де вони бігали, було тепліше і повно здобичі. Безліч ночей зграя його сестри розкошувала плоттю овець, корів та кіз — дичини людей. А інколи — і самих людей теж.

— Сніг-сніговій, — знову покликав його місяць, дивно крякаючи.

Білий вовк трусив людською стежкою попід крижаною скелею. На язику чувся смак крові, у вухах бриніла пісня сотні родичів. Колись їх було шестеро, з яких п’ятеро скиглило зосліпу в снігу коло мертвої матері, висмоктуючи холодне молоко з твердих мертвих сосків, а він сам-один відповз убік. Тепер лишилося четверо… і одного білий вовк більше не відчував.

— Сніг-сніговій, — наполягав місяць.

Білий вовк тікав од нього, летів до печери ночі, де сховалося сонце. Подих замерзав у повітрі. Беззоряними ночами великий стрімчак бував чорний, наче камінь — суцільна пітьма високо над цілим світом. Але щойно на небо викочувався місяць, стрімчак починав виблискувати блідим крижаним світлом, наче замерзла річка. Шкуру вовк мав товсту і кошлату, але коли вздовж крижаної скелі дмухав вітер, ніяке хутро не ховало від холоду. З іншого боку вітер був ще холодніший — вовк це відчував. Саме там перебував нині його брат — сірий брат, що пахкотів літом.

— Сніг-сніговій.

З гілки впала бурулька. Білий вовк обернувся, вишкірив ікла.

— Сніг-сніговій!

Хутро стало дибки, ліс навколо почав зникати.

— Сніг-сніг-сніговій!

Він почув плескіт крил. Крізь морок влетів крук.

Птах сів на груди Джонові Сніговію, затупав ногами, зашкрябав пазурями.

— Сніговій! — заверещав він просто в обличчя.

— Та чую!

Кімната була ледве освітлена, ліжко під спиною — тверде і горбкувате. Крізь віконниці сочилося сіре світло, обіцяючи ще один бляклий та холодний день.

— Оце так ти будив і Мормонта теж? Забери своє кляте пір’я в мене з обличчя!

Джон випростав руку з-під ковдр, щоб відлякати крука. Птах був великий, старий, зухвалий, розкошланий… а страху не знав зовсім.

— Сніг-сніговій! — закричав він і перелетів на стовпчик ліжка. — Сніг-сніг!

Джон ухопив до кулака подушку і щосили випустив по крукові, але той устиг злетіти в повітря. Подушка буцнулася у стіну і розірвалася; набивка з пір’я вибухнула хмарою, і саме тієї миті у двері просунув голову Скорботний Ед Толет.

— Перепрошую, — мовив він, не зважаючи на буревій пір’я навколо себе, — чи не бажають пан воєвода чогось на сніданок?

— Зерна! — скричав крук. — Зерна, зерна!

— Смаженого крука, — замовив Джон, — і кухлик пива.

Він досі почувався чудернацько від того, що йому носив їжу та служив при столі особистий шафар — адже зовсім нещодавно Джон сам носив сніданки до покоїв князя-воєводи Мормонта.

— Отже, три зернини і одного смаженого крука, — підсумував Скорботний Ед. — Гаразд, мосьпане… але Гоб нині зготував варені яйця, кров’янку та яблука, тушковані з чорносливом. Яблука з чорносливом дуже смачні… аби ж не чорнослив. Не лізе він мені, хоч ріж. Ну, одного разу поліз, та лише тому, що Гоб його порізав з каштанами і морквою та запхав у курку. Ой, не вірте ви тим кухарям, мосьпане. Лишень загаєтеся — а вони вам чорносливу…