Слава ЗСУ!

Інші вклонилися і вийшли геть, а Дані повела Дааріо Нахаріса сходами до своєї опочивальні. Там Іррі промила йому поріз оцтом, а Джихікі перев’язала білим лляним рушником. Коли справу було скінчено, покоївок вона теж відіслала.

— Твій одяг забруднено кров’ю, — мовила Дані. — Знімай його!

— Лише якщо ти знімеш свій, — відповів він і поцілував її.

Його волосся смерділо кров’ю, димом і кіньми, вуста були тверді й гарячі. Дані затремтіла у його обіймах, а коли вони розчепилися, мовила:

— Я гадала, це ти зрадиш мене. Одна зрада — заради крові, одна — заради золота, і ще одна — заради любові. Так сказали ворожбити. І я… ніколи не гадала про Бурого Бена. Йому ж довіряли навіть мої дракони!

Дані вхопила свого полковника за плечі.

— Обіцяй, що ніколи не повстанеш проти мене. Цього я не переживу. Обіцяй!

— Ніколи, кохана моя.

І вона повірила.

— Я заприсяглася, що поберуся з Гіздахром зо’Лораком, якщо він подарує мені дев’яносто днів миру, і тепер… а тебе я жадала від першого погляду, але ж ти був сердюк, найманець, примхливий, зрадливий… Пригадую, ти колись хвалився, що мав сотню різних жінок.

— Сотню? — гигикнув Дааріо у свою лілову бороду. — То я збрехав, мила королево. Радше тисячу. Хоча серед них ніколи не було драконів.

Вона піднесла підборіддя, наближуючи свої вуста до його.

— То чого ж ти чекаєш зараз?

Принц зимосіцький

Комин захаращували скиби й грудки холодного чорного попелу; єдине тепло у покої давали кілька запалених свічок. Щоразу, як прочиняли двері, їхнє полум’я хилиталося і тремтіло. Тремтіла і наречена, вдягнена у білу ягнячу вовну, облямовану мереживом. Рукави та стан сукні були вишиті річковими перлами; на ноги вдягли капці оленячої шкіри — гарні, але не надто теплі. Обличчя молодої було бліде, без жодної кровинки.

«Обличчя, вирізьблене з льоду, — подумав Теон Грейджой, накидаючи їй на плечі хутряний кожушок. — Труп, похований у снігу.»

— Ласкава панно. Вже час.

З-за дверей їх кликала музика — лютні, кози, тамбурини. Наречена підняла очі вгору. Карі очі, яскраві при світлі свічок.

— Я буду їм вірною дружиною, п-покірною та лагідною… догоджатиму як належить, даруватиму синів… краще, ніж справжня Ар’я, вони побачать, вони самі побачать…

«Згадаєш хоч словом про справжню Ар’ю — і тобі смерть. Або гірше.» Цю науку він добре вивчив у шкурі Смердюка.

— Ви і є справжня Ар’я, панно. Ар’я з дому Старк, донька князя Едарда, спадкоємиця Зимосічі. — «Ім’я, вона має вивчити своє ім’я…» — Ар’я-Підніжка. Але сестра колись кликала вас Ар’єю-Конякою.

— Це ж я вигадала їй те прізвисько! Бо в неї справді обличчя довге і трохи кінське. А моє — ні. Я була гарненька.

Нарешті з її очей ринули довго стримувані сльози.

— Не така вродлива, як Санса, але всі казали, що гарненька. А чи князь Рамзай вважають мене гарненькою?

— Так, — збрехав Теон. — Він сам мені сказав.

— Але ж вони знають, хто я. Хто насправді. Я бачу, коли вони дивляться. Вони такі сердиті, навіть коли посміхаються… але ж то не моя провина! Кажуть, їм до смаку робити людям боляче.

— Ласкава панна дарма слухає ті… наклепи…

— Казали, що й вам теж завдали болю. Рукам, і ще…

В нього пересохло в горлянці.

— Я… я заслужив. Я розсердив хазяїна. Не сердіть його, ніколи. Князь Рамзай, він… добрий і великодушний. Потішите його — матимете його прихильність. Тож будьте хорошою дружиною.

— Допоможіть! — раптом учепилася вона за нього. — Благаю! Колись я дивилася на вас у дворищі, ви змагалися мечами. Ви тоді були такий дужий, вродливий. — Вона щосили стиснула йому плече. — Якби ми втекли разом, я б стала вам дружиною… або хвойдою… ким забажаєте! Ви були б моїм чоловіком і господарем!

Теон рвучко викрутився з її пальців.

— Я не… я нікому не чоловік. — «Чоловік не відмовив би у допомозі.» — Ви просто будьте… Ар’єю, покірною дружиною. Догоджайте йому, інакше… догоджайте якнайкраще, і облиште балачки про те, що ви хтось інша.

«Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Музика тиснула, наполягала.

— Нам час іти! Витріть сльози з очей. — «Карих очей. А мають бути сірі. Хтось помітить. Хтось згадає.» — Отак добре. Тепер посміхніться.

Дівчина спробувала. Її вуста затремтіли, смикнулися, скривилися і завмерли; він побачив її зуби. «Он які гарненькі, біленькі, — подумав він. — Та спробуй розсердити його, і скоро їх не матимеш.»

Коли він штовхнув двері, три з чотирьох свічок згасли. І він повів наречену в туман, де вже чекали весільні гості.