Слава ЗСУ!

— Чотири десятки круків вилетіло навсібіч, — пожалівся король, — а у відповідь — або тиша, або непокора. Присяга на вірність — то є обов’язок кожного вірного королю підданого. Але значкові твого батька повернулися до мене спиною, за поодиноким винятком Карстарків. Невже Арнольф Карстарк — єдина людина честі на півночі?

Арнольф Карстарк був дядьком покійного князя Рікарда. Коли його небіж із синами пішов на південь за Роббом, Арнольфа поставили каштеляном Карголду, і він першим відгукнувся на заклик короля Станіса присягнути на вірність — його клятву приніс у листі крук. «Карстарки не мають іншого виходу» — кортіло сказати Джонові. Рікард Карстарк зрадив лютововка і пролив кров левів. Олень лишався єдиною надією Карголду.

— У такі непевні часи, як зараз, навіть люди честі питають себе з тривогою, де і в чому полягає їхній обов’язок. Ваша милість — не єдиний король у державі, який вимагає присяги на вірність.

Пані Мелісандра ворухнулася у кріслі.

— А скажіть-но мені, Снігу-воєводо… де були всі ті інші королі, коли дикі люди брали приступом вашу Стіну?

— За тисячі верст звідси, глухі до наших прохань і скрут, — відповів Джон. — Я цього, мосьпані, не забув. І не забуду ніколи. Але значкове панство мого батька має дружин і дітей, котрих треба захищати, і піддане поспільство, котрому загрожує смерть, якщо їхні пани виберуть не ту сторону. Ваша милість просять надто багато, і то одразу. Дайте їм час, і ви матимете відповіді, яких чекали.

— Отакі? — Станіс струснув зіжмаканим у кулаку листом Ліанни.

— Навіть на півночі люди бояться гніву Тайвина Ланістера. Болтони — теж вороги, з якими варто рахуватися; недарма на їхніх прапорах зображено оббіловану людину. Північне панство поїхало з Роббом на війну, пролило за нього кров, гинуло за його справу, досхочу наїлося смерті, горя та лиха… і тут з’являєтеся ви, щоб удруге почастувати їх тією самою стравою. Чи справді ви ладні винуватити їх за вагання і неохоту? Перепрошую вашу милість за зухвалі слова, та дехто з панства дивиться на вас і бачить лише чергового приреченого самозванця.

— Якщо приречено його милість, то і вашу державу теж, — мовила пані Мелісандра. — Запам’ятай це, Снігу-воєводо. Перед тобою стоїть єдиний законний та істинний король Вестеросу.

Джон зберіг на обличчі непорушну личину.

— Не смію сперечатися, мосьпані.

Станіс пирхнув.

— Та ти кожним словом ділишся так охоче, наче воно в тебе — золотий дракон. Цікаво, скільки їх ти відклав у запас?

— Золотих? — «Чи не цих драконів хоче збудити червона жінка? Драконів, карбованих із золота?» — Ті податки, які нам вдається зібрати, ваша милосте, платяться не грішми, а плодами землі та праці. Варта багата на ріпу, але бідна на монету.

— Ріпою я навряд чи вдовольню Саладора Саана. Мені потрібне золото і срібло.

— По те звертайтеся до Білої Гавані. Місто не може змагатися зі Староградом чи Король-Берегом, та все ж це жвавий порт, а князь Мандерлі — найбагатший зі значкових пана батька.

— Князь Не-Лізе-На-Коня-Бо-Жирний-Мов-Свиня? Ой, не згадуй.

У листі, котрого прислав з Білої Гавані князь Виман Мандерлі, говорилося про його вік та неміч, але майже ні про що інше. Станіс наказав Джонові мовчати і про цього листа.

— Можливо, його вельможності припаде до смаку жінка з дичаків, — мовила пані Мелісандра. — А скажи-но мені, Снігу-воєводо: цей товстун одружений?

— Вельможна дружина пана князя давно померла. Князь Виман має двох дорослих синів, а від старшого — вже й онуків. І він справді не може сісти на коня з-за обсягу та ваги, якої має зо дванадцять пудів. Вала ніколи не погодиться на шлюб з ним.

— Коли вже, Снігу-воєводо, я діждуся од тебе такої відповіді, щоб мені сподобалася? — пробурчав король.

— Я сподівався, пане королю, що вам подобається правда. Ваші люди кличуть Валу принцесою, та для вільного народу вона лише сестра покійної дружини їхнього короля. Змусьте її побратися з чоловіком, якого вона не хоче — і вона переріже небораці горло першої ж шлюбної ночі. Але навіть якби вона й визнала свого чоловіка, те ще не значить, що за нею підуть дичаки. І за вами теж. Єдина людина, котра може прив’язати їх до вашої справи — Манс Розбишака.

— Та знаю, — похнюпився Станіс. — Я з ним балакав багато годин поспіль. Про нашого справжнього ворога він знає чимало, та й сам чолов’яга хитромудрий, годі казати. Але навіть зрікшись королівського титулу, він лишиться кривоприсяжцем. Дозволь одному втікачеві з Варти жити — заохотиш інших тікати. Ні, закон має бути викуваний з заліза, а не зліплений з кулеші. Манса Розбишаку треба позбавити життя — за всіма законами Семицарства.