Слава ЗСУ!

— Врятуйте мене, — нарешті вичавилися слова. — Даруйте…

«Що дарувати? Силу? Мужність? Милість?» Сніг падав навколо, білий і тихий, байдужий до справ людей. Єдине, що чулося, були тихі віддалені схлипи. «Джейна, — подумав він. — Це вона схлипує у подружньому ліжку. Хто ще? Боги ж не плачуть. Хіба не так?»

Плач був надто моторошний, надто болісний — чути його було нестерпно. Теон ухопився за гілку, витягся на ноги, струсив сніг з колін і зачвалав назад до світла. «Зимосіч повниться привидами, — подумав він, — і я один з них.»

Коли Теон дістався дворища, там виросли ще сніговики. Щоб було кому очолити снігових вояків на стіні, зброєносці зліпили десяток снігових вельмож та воєвод. Один — найтовщий бачений Теоном сніговик — вочевидь, мав зображати князя Мандерлі. Однорукий міг бути лише Гарвудом Дужаком, снігова баба — Барбреєю Турстан, а найближчий до дверей, з бородою з бурульок — Хвойдорізом Умбером.

У трапезній кухарі роздавали ячневу юшку з яловичиною, заправлену морквою та цибулею, у миски з учорашнього черствого хліба. На підлогу летіли недоїдки для Рамзаєвих дівчаток та інших собак.

Дівчатка зраділи, побачивши Теона — вони знали його за запахом. Руда Джейна наскочила і почала лизати руки, Гелісента прослизнула під стіл і згорнулася біля ніг, гризучи кістку. То були хороші собаки; бавлячись із ними, легко забувалося, що кожну названо на честь дівчини, яку Рамзай уполював і замордував на смерть.

Попри втому, Теон знайшов у собі охоту з’їсти трохи юшки й запити пивом. Палата потроху наповнювалася гармидером. Крізь Мисливську браму повернулося двоє пластунів Руза Болтона; вони доповіли, що військо Станіса сповільнилося і тепер ледь повзе, бо великі дорожні румаки і бойові коні застрягають у снігу. Маленькі міцні бахмутики верховинних родів долають шлях певніше, розповідали пластуни, але верховинці не зважуються надто далеко відриватися уперед від головного війська. Князь Рамзай наказав Абелю заспівати якусь похідну пісню на честь Станіса, що потерпає у снігах. Бард знову взявся до лютні, а одна з його праль видурила в Кислого Алина меча і заходилася зображати, як люто Станіс рубає сніжинки.

Теон витріщався у рештки третього кухля, коли до палати стрімко ввійшла пані Турстан і послала по нього двох своїх панцирних слуг. Коли він постав перед помостом, пані роздивилася його з ніг до голови і пирхнула носом.

— Ти не знімав цього одягу від самого весілля?

— Так, мосьпані. Мені дали тільки його.

Це була наука, добре засвоєна ним у Жахокромі: брати те, що дають, і не прохати більше.

Пані Турстан, як зазвичай, мала на собі чорне, лише рукави були підбиті горностаєм. Високий жорсткий комір сукні окреслював обличчя.

— Ти добре знаєш цей замок.

— Знав колись.

— Десь під нами є крипта, де сидять у пітьмі старі королі з дому Старк. Мої люди не знайшли до них шляху. Обшукали усі льохи та сховища, навіть підземелля з цюпами, але…

— До крипти немає входу з підземель, мосьпані.

— А ти можеш показати той вхід?

— Там нічого немає, крім…

— …мертвих Старків? Авжеж. Так сталося, що мої улюблені Старки — мертві Старки. То ти знаєш дорогу чи ні?

— Знаю.

Він не любив крипту раніше, і не полюбив відтоді. Але бувати йому там доводилося.

— То покажи. Осавуле, візьміть ліхтар.

— Мосьпані знадобиться теплий кожух, — застеріг Теон. — Доведеться вийти назовні.

Коли вони вийшли з палати, сніг валив ще рясніше. Пані Турстан загорнулася у соболі. Стражники, утушковані в кобеняки з каптурами, ледве відрізнялися від сніговиків; лише туман подиху в повітрі показував, що вони ще живі. На мурах палали багаття у марній спробі відігнати морок. Маленький загін мусив дибати через недоторкане поле свіжого снігу, що сягав середини литок. Намети у дворищі майже сховалися під білими шапками, причавлені до землі їхньою вагою.

Вхід до крипти знаходився у найстарішій частині Зимосічі, коло підніжжя Першовежі, де ніхто не жив багато століть. Рамзай спалив її при погромі замку; чимало з того, що тоді не згоріло, впало і потрощилося. Залишилася хіба що порожня шкаралупа, в якій один бік стояв відкритий стихіям і потроху засипався снігом. Навколо валялося безліч уламків: шматки стін, змуровані каменярами, спалені сволоки, побиті химери. Майже все укрив сніг, але й над ним ще витикалася одна з химер, шкірячись і витріщаючись сліпими очима у небо.

«Отут вони знайшли Брана після падіння.» Теон того дня полював разом із князем Едардом та королем Робертом, не здогадуючись про лихі новини, що чекали в замку. Він згадав обличчя Робба, коли йому розповіли. Ніхто не чекав, що скалічений хлопчик виживе. «Боги не змогли вбити Брана, і я не зміг.» Думка була химерна, а спогад про те, що Бран може бути десь живий — ще химерніший.