Слава ЗСУ!

— Князь Зима, воєвода Мороз приєднав свої рушення до нашого війська, — пожартував один з вартових ззовні великої трапезної… та потім побачив Теонове обличчя, втямив, до кого звертається, відвернув очі й сплюнув.

За наметами при конов’язях тремтіли від холоду великі лицарські огирі з Білої Гавані та Близнюків. Коли Рамзай погромив Зимосіч, то спалив і стайні; його батько наказав поставити нові, удвічі більші, щоб було де тримати дорожніх та бойових коней значкового панства і лицарства. Решту прив’язали у дворах; машталіри у каптурах бігали між ними, вкриваючи ковдрами для тепла.

Теон потроху просувався глибше у зруйновану частину замку. Долаючи шлях серед потрощених каменів колишньої вежі маестра Лювина, він відчував на собі погляди круків з прогалини у стіні нагорі, чув їхнє бурмотіння один до одного. Час від часу хтось із птахів хрипко, пронизливо верещав. Теон постояв у дверях опочивальні, що колись була його власною (до кісточок у снігу, що насипався з розбитого вікна), відвідав рештки Мікенової кузні та септу пані Кетлін. Попід спаленою вежею він проминув Рікарда Ризвеля, що слинив шию одній з Абелевих праль — пухкенькій, з рум’яними щічками-яблучками та носиком-кирпою. Дівчина стояла босоніж у снігу, загорнувшись у хутряний кожух. Теон подумав, чи не гола вона під тим своїм хутром. Коли дівчина його побачила, то сказала щось Ризвелеві, а той голосно зареготав.

Теон сторожко пошкандибав од них геть. За стайнярським двором були сходи, рідко вживані замковим людом; саме туди його принесли ноги. Сходи були круті, зрадливі; Теон обережно видерся ними вгору і опинився на бойовому ході внутрішнього муру, але подалі від зброєносців та їхніх сніговиків. Ніхто не дозволяв йому тинятися замком вільно, але ніхто і не забороняв. Усередині мурів він ходив, де бажав.

Внутрішній мур Зимосічі був старіший та вищий з двох; стародавні сірі зубці здіймалися на сотню стоп над землею, на кожному повороті стояла чотирикутна башта. Зовнішній мур, поставлений за багато століть по тому, був на двадцять стоп нижчий, але товщий і в кращому стані. Замість чотирикутних башт він мав восьмикутні. Між двома мурами прокопано було рів — глибокий, широкий… і замерзлий. Замети снігу вже наповзали на його крижане дзеркало. Згори на мурах теж намело снігу; він заповнив прогалини між зубцями та надів м’яку білу шапку на верхівку кожної башти.

За мурами, скільки бачило око, світ обертався на суцільну білу пустку. Ліси, поля, королівський гостинець — усе потроху вкривалося м’якою світлою ковдрою. Ховалися рештки зимівника попід замком, ховалися чорні стіни, залишені Рамзаєвими людьми, що спалили всі домівки. «Сніговій залишив рани, сніговій їх і вкриє.» Але думка була хибна, небезпечна. Рамзай тепер був Болтон, а не Сніговій, більше ніколи не Сніговій.

Далі, серед ланів та вервечок горбів, колії королівського гостинця зовсім зникали, розчинялися у білому безмежжі. А сніг все летів і летів, безгучно сипався з незворушного неба. «Десь там мерзне і потерпає Станіс Баратеон.» Чи спробує князь Станіс узяти Зимосіч приступом? «Якщо спробує, його справу приречено.» Замок був надто могутній; навіть з замерзлим ровом споруди Зимосічі створювали грізні перепони нападникам. Теон захопив замок крадькома, виславши найкращих своїх людей перелізти мури і перепливти рів під покровом ночі. Захисники навіть не знали, що на них напали, доки не стало пізно. Станісові таке щастя вже не випадало.

Південський король міг спробувати відрізати замок від світу і вигубити голодом його залогу. Комори та підземні сховища Зимосічі стояли порожні. Болтон та його друзі Фреї привели крізь Перешийок довгий обоз, пані Турстан привезла чимало харчів та хуражу з Курганища, та й князь Мандерлі прибув з Білої Гавані з добрячим припасом… але військо було надто велике. Годувати стільки ротів — забракне будь-яких запасів. «Але й Станіс зі своїм військом сидітиме голодний. А ще замерзлий, з натертими і підтоптаними ногами. Як тут битися? Але хоч не хоч, снігопади і хурделиці штовхатимуть їх уперед, розпалюватимуть жагу якнайскоріше опинитися у замку.»

Сніг падав і на божегай, але танув, торкаючись землі. Під укритими білими шапками деревами земля обернулася на грузьке болото. Пасма туману висіли у повітрі, наче примари. «Навіщо я тут? Це ж не мої боги. Тут мені не місце.» Перед ним стояло серце-дерево — білий велетень з різьбленим обличчям і листям, схожим на скривавлені долоні. Тонка крига вкривала поверхню ставка попід оберегом. Теон опустився на коліна поруч із ним.

— Благаю, — пробурмотів він крізь зламані зуби. — Я ніколи не хотів…

Слова застрягали у горлянці.