Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Танок з драконами

Ранкова бевка була сіра, водянкувата; Теон відштовхнув миску після третьої ложки, лишивши страву вистигати. За сусіднім столом сперечалися, чи довго триватиме снігопад.

— Цілий день і цілу ніч, коли не довше, — наполягав дебелий чорнобородий лучник з нашитим на грудях значком Кервинової сокири.

Кілька старіших вояків згадували колишні снігопади і казали, що нині — то лише легка курява порівняно з тим, що вони бачили у зими їхньої юності. Річковики сиділи вщент перелякані. «Вони не терплять снігу та холоду, ці південські зухи.» Всі, хто входив до палати, купчилися коло вогню або терли долоні над жарівницями, повісивши кожухи на кілочки при дверях.

Повітря було густе, задимлене; каша взялася кіркою. Раптом жіночий голос позаду проказав:

— Теон Грейджой.

«Мене звати Смердюк» — трохи не бовкнув він, але спитав:

— Чого тобі?

Вона сіла поруч, осідлавши лаву, і відкинула з очей непокірну шапку рудаво-брунатного волосся.

— Чого їсте на самоті, ласкавий паночку? Підводьтеся, потанцюймо.

Він перевів очі на кашу.

— Я не танцюю. — Принц зимосіцький був охочий та вправний танцюрист, але Смердюк з його відрізаними пальцями… сміх, та й годі, коли не гірше. — Дай мені спокій. Я не маю грошей.

Жінка лукаво вишкірилася.

— Ви маєте мене за хвойду?

То була одна з праль співця, висока і кощава — надто худа та шкіряста, щоб вважатися гарненькою. Але свого часу Теон неодмінно перекинув би її на спину — відчути, як це, коли ребра тобі стискають такі довгі ноги.

— Навіщо мені тут гроші? Що я за них куплю? Снігу? — Вона засміялася. — А ви заплатіть мені посмішкою. Ніколи не бачила вашої посмішки. Від самого весілля вашої сестри.

— Пані Ар’я мені не сестра.

«І я вже не посміхаюся, — мало не додав Теон. — Рамзай дратувався моїми посмішками, от і потрощив мені зуби молотком. Тепер я ледве можу їсти.»

— Вона ніколи не була мені сестрою.

— А на вроду наче непогана.

«Не така вродлива, як Санса, але всі казали, що гарненька.» Джейнині слова бриніли йому луною в голові під гуркіт тамбуринів, у які стукотіли дві інші дівчини Абеля. Ще одна витягла Малого Вальдера на стіл — повчити танцювати. Вояки реготали.

— Дай мені спокій, — мовив Теон.

— То я мосьпанові не до смаку? Можу прислати вам Мирту, коли хочете. Або Голку. Може, вона вам припаде до душі? Нашу Голочку люблять усі чоловіки. Вони мені не сестри, але милі та хороші. — Жінка нахилилася ближче. Подих її відгонив вином. — Якщо не маєте для мене посмішки, то розкажіть, як захопили Зимосіч. Абель з вашої розповіді зробить пісню, і ви житимете вічно.

— Житиму зрадником. Теоном Перевертнем.

— Чому б не Теоном Хитруном? Зухвала справа, хвацька перемога — принаймні так ми чули. Скільки ви мали людей? Сотню? Півсотні?

«Менше.»

— То було божевілля.

— Божевілля зі смаком слави. Кажуть, Станіс має п’ять тисяч, але ці мури, твердить Абель, не здолають приступом і десять разів по стільки. То як ви увійшли, мосьпане? Знали якийсь таємний прохід?

«Я мав мотузки, — подумав Теон. — Зачіпні гаки. На моєму боці була пітьма і несподіванка. Замок боронило лише кілька людей, і я застукав їх зненацька.» Але нічого не сказав. Навіть якби Абель склав про нього пісню, Рамзай прохромив би Теонові перетинки у вухах, щоб він ніколи її не почув.

— Ви мені довіряйте, мосьпане. От Абель довіряє. — Праля поклала йому долоню на руку. Його руки були вдягнені у шкіру та вовну, її — голі, з довгими пальцями, шорсткі, з відгризеними до живого нігтями. — А ви ж навіть імені мого не спитали. Мене Робиною звуть.

Теон висмикнув руку. Це була пастка, він знав. «Тебе надіслав Рамзай. Новий його жарт, як ото Кайра з ключами. Веселий жарт. Хоче, щоб я побіг, а він мене за те покарав.»

Він хотів її вдарити, загасити знущальну посмішку на обличчі. Хотів поцілувати, вграти просто на столі й змусити вигукувати своє ім’я. Та знав, що не посміє навіть пальцем зачепити — ані з хіті, ані з гніву. «Смердюком мене звати, не смій забувати.» Він зіп’явся з-за столу і мовчки пішов до дверей, шкутильгаючи скаліченими ногами.

Ззовні падав і падав сніг. Вогкий, важкий, тихий, він вже почав ховати сліди людей, що входили та виходили. Замети майже досягли висоти його чобіт. «У вовчій пущі він глибший… а на королівському гостинці, де не сховатися від вітру — там нікуди подітися й від снігу.» В дворищі тим часом буяла битва — Ризвелі нищили хлопців з Курганища зливою сніжок. Нагорі, на мурах, кілька юних зброєносців лаштували сніговиків, потім озброювали їх списами та щитами, вдягали на голови залізні шоломці та шикували снігових стражників на бойовому ході внутрішнього муру.

Попередня
-= 281 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Admin 11.02.2020

рекламу шарлатанів, гомеопатів та подібної наволочі, видаляємо


Додати коментар