Слава ЗСУ!

— Цю хурделицю наслали на нас старі боги півночі. Спинити її може лише Ра-Гльор. Треба віддати йому невірну душу.

— В мене половина війська невірних душ, — відповів Станіс. — Палити людей забороняю. Моліться ретельніше.

«Сьогодні заборонив, і завтра нехай заборонить… та якщо сніг не припиниться, чи довго втримається рішучість короля?» Аша ніколи не поділяла палкої віри свого дядька Аерона у Потоплого Бога, але тієї ночі молилася Тому-Хто-Панує-Під-Хвилями так ревно, що позаздрив би й Мокрочуб. Але борвій не вщухав. Проте і похід тривав; спершу військо ще так-сяк кульгало, а далі вже ледве повзло. Якщо долали сім-вісім верст на день, то ще раділи. Потім п’ять. Потім три.

На дев’ятий день заметілі від усіх таборів з’явилася старшина; очільники увійшли вогкими та стомленими до королівського намету, впали на одне коліно і доповіли втрати за день.

— Один загинув, троє зникло.

— Шестеро коней втрачено, серед них мого власного.

— Двоє мерців, один з них — лицар. Четверо коней впало. Одного підняли, решта здохла. Троє бойових, одна дорожня кобила.

«Холодний рахунок» — так вояки називали ці звіти. Обозові велося найгірше: мертві коні, втрачені люди, перевернуті та зламані вози.

— Коні застрягають у снігу, — казав Юстин Масей королю. — А люди шкандибають геть або сідають помирати.

— Нехай! — визвірився Станіс. — А ми рухатимемося далі!

Північани тим часом лиха не знали на своїх дрібних кониках і «ведмежих лапах». Чорний Донел Кремінець та його зведений брат Артос втратили лише одну людину. Лидоли, Вулі та Нореї не втратили жодної. Один з мулів Моргана Лидола десь заблукав, та сам Лиділ чомусь думав, що його вкрали Кремінці.

«П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука навпростець. П’ятнадцять днів.» П’ятнадцятий день походу настав і минув, а вони ледве подолали половину відстані. Позаду стелився слід з поламаних возів та заморожених трупів, похованих під свіжим летючим снігом. Сонця, місяця й зірок не було так довго, що Аша почала думати, чи не наснилися вони їй.

На двадцятий день просування вона нарешті заслужила звільнення від кайданів на ногах. Наприкінці світлого дня один з коней, що тягнув її гарбу, здох просто у запряжці. Заміни йому не знайшли, бо тяглові коні потрібні були для возів з харчами та хуражем. Пан Юстин Масей, під’їхавши, наказав оббілувати коня на м’ясо і розбити гарбу на дрова. Потім він зняв кайдани з Ашиних гомілок і розтер їй ноги, щоб не німіли.

— Коня вам, панно, дати не можу, бо зайвого не маю, — сказав він, — а якщо спробуємо їхати удвох, то й моєму край. Доведеться вам іти пішки.

Ашина гомілка озивалася болем під її вагою на кожному кроці. «Та нічого, від холоду скоро затерпне, — сказала вона собі. — За годину й не знатиму, чи є в мене ноги.» І помилилася лише частково: ноги затерпли навіть швидше. Коли військо спинила темрява, вона вже запиналася і подумки благала повернути її до вигод в’язниці на колесах. «Залізо зробило мене слабкою.» Змучена за день, Аша заснула на столі просто за вечерею.

На двадцять шостий день п’ятнадцятиденного походу з’їли останню городину. На тридцять другий день — рештки зерна і хуражу. Аші стало цікаво, чи довго людина виживе, якщо живитиметься лише сирою, напівзамерзлою конятиною.

— Віть божиться, ми вже за три дні до Зимосічі, — розповів пан Річард Горп королю після холодного рахунку того вечора.

— Якщо лишити позаду всіх найслабших, — додав Корліс Шеляг.

— Найслабших вже не врятувати, — наполягав Горп. — А хто ще має сили, хай дістанеться Зимосічі або теж здохне.

— Господь Світла віддасть нам замок, — мовив пан Годрі Парин. — Якби з нами була пані Мелісандра…

Нарешті, після жахливого дня, коли військо просунулося ледь на дві версти, втративши десяток коней і чотирьох людей, князь Горострук визвірився на північан.

— Цей похід — божевілля! Скільки людей помирає щодня, і за кого? За якесь дівчисько?!

— За Недову дівчинку, — відповів Морган Лиділ.

Він був другим з-поміж синів свого батька, тому інші вовки кликали його «Лиділ-Дриділ», хоча майже ніколи — у обличчя. Саме Морган трохи не вбив Ашу в битві при Жбирі-в-Пущі. Згодом, вже в поході, він прийшов до неї прохати вибачення — за те, що назвав «курвою»… але не за те, що хотів розчерепити сокирою голову.

— За Недову дівчинку, — луною повторив Великий Цеберник Вуль. — І ми вже мали б її разом із замком, якби ви, розмальовані південські блазні, не обісцяли свої шовкові підштанки, побачивши трохи снігу!

— Трохи снігу? — люто скривив свого примхливого дівчачого рота Горострук. — Це з-за твоєї кривої поради, Вулю, ми попхалися у цей похід! Я вже підозрюю, чи не Болтонів ти посіпака. Так чи ні? Хіба не він надіслав тебе лити отруту у вухо нашому королю?