Слава ЗСУ!

Дані кинула в нього подушкою.

— Не смій мені чіпати Гіздахра!

— Воля цариці — закон. Ти прийматимеш сьогодні двір?

— Ні. Назавтра я стану дружиною царя, а Гіздахр — царем. От хай він і приймає двір. Це ж його народ, його люди.

— Хтось його, а хтось — твій. Ті, кого ти звільнила.

— Ти мені дорікаєш?!

— Оті, кого ти звеш дітьми. Вони люблять свою матінку.

— Дорікаєш. Ти-таки мені дорікаєш.

— Хіба трохи, серденько. То ти підеш приймати двір?

— Після весілля — можливо. Коли настане мир.

— Оце твоє «після» може й не настати. А двір приймати треба. Мої нові люди не вірять, що ти справжня. Оті, що перебігли від «Вітрогонів». Вони народилися і виросли на Вестеросі, майже всі. Наслухалися казок про Таргарієнів. І хочуть бачити одну з них на власні очі. А Жабик тобі подарунок привіз.

— Жабик? — захихотіла Дані. — Хто це такий?

Дааріо здвигнув плечима.

— Якийсь дорнійський хлопчина. Зброєносець при здоровезному лицарі на прізвисько Зеленокишка. Я йому сказав, щоб віддав подарунок мені, а я передам, та він і чути не схотів.

— Яке розумне жабеня. Отак зразу й віддасть його тобі. — Дані кинула другу подушку. — Хіба б я його побачила, той подарунок?

Дааріо попестив визолоченого вуса.

— Невже б я вкрав щось у моєї милої цариці? Якби існував гідний тебе подарунок, я б його сам поклав до твоїх м’якеньких рученят.

— На знак свого кохання?

— Ну, може не той… але йому я сказав, що він матиме змогу віддати подарунок власноруч. Ти ж не зробиш Дааріо Нахаріса брехуном?

Дані не мала сили опиратися.

— Гаразд, як забажаєш. Приводь своє жабеня завтра до двору. І решту теж. Вестеросців.

Добре буде нарешті почути посполиту мову від когось, окрім пана Барістана.

— Слухаю волю моєї цариці.

Дааріо низько вклонився, вишкіривши зуби, і пішов геть, змахуючи полами киреї.

Дані сиділа серед зіжмаканих простирадл, огорнувши коліна руками, така сумна і покинута, що й не почула, як стиха ввійшла Місандея з хлібом, молоком та смоквами.

— Ваша милість нездорові? Ся-одна чула ваш крик у пітьмі ночі.

Дані узяла смокву — пухку, чорну, з крапельками роси. «А чи кричатиму я колись з Гіздахром?»

— Ти чула виття вітру.

Дані вкусила плід, але, покинута Дааріо, не відчула ані смаку, ані соковитості. Вона зітхнула, підвелася з постелі й покликала Іррі, щоб принесла халат, а тоді рушила на терасу.

Вороги чатували навколо. Коло берега ніколи не стояло менше десятку кораблів; іноді траплялася і сотня, з яких на суходол сходили вояцькі загони. Юнкайці везли морем навіть дерево — позаду своїх ровів вони будували метавки, скорпіони, високі журавлі. Тихими ночами у теплому сухому повітрі добре чувся стукіт молотків. «Але гуляй-городів немає. І стіноламів теж.» Меєрин не братимуть приступом. Замкнувши облогу, вони чекатимуть і кидатимуть каміння, доки голод та пошесть не поставить її народ на коліна.

«Гіздахр принесе мені мир. Мусить принести.»

Того вечора кухарі спекли їй козеня з фініками та морквою, але Дані змогла з’їсти хіба що шматочок. Її виснажувала думка, що знову доведеться боротися і сперечатися з Меєрином. Сон довго не приходив — навіть коли повернувся Дааріо, такий п’яний, що ледве стояв на ногах. Дані перекидалася і крутилася під простирадлами; їй наснилося, що її цілує Гіздахр… але вуста його були синьо-чорні, мов синці, а мужність, якою він встромився у неї — холодна, мов лід. Вона рвучко сіла на ліжку з розкошланим волоссям та сплутаною постіллю навколо. Її полковник спав поруч, і все ж вона була сама. Дані закортіло струснути його, розбудити, примусити себе обійняти, вграти і допомогти про все забути. Але вона знала, що він посміхнеться, позіхне і скаже:

— То був лише поганий сон, моя царице. Заплющуй очі та спи.

Тому Дані не стала його будити, а накинулася халатом з каптуром, вислизнула на терасу, дійшла до загорожі й стала там, роздивляючись місто, як робила вже сто разів раніше. «Воно ніколи не стане моїм. Ніколи не буде мені домівкою.»

Блідо-рожеве вранішне світло застало її на терасі — Дані заснула на траві під покровом дрібних крапельок роси.

— Я обіцяла Дааріо, що сьогодні прийматиму двір, — сказала Даянерис своїм служницям, коли її збудили. — Допоможіть знайти вінця. І вдягти щось легке та прохолодне.

За годину вона зійшла до престольної палати.

— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — проголосила Місандея.