Слава ЗСУ!

— Моя жорстока цариця, — дорікнув її полковник. — Якщо мені не можна вбивати твоїх ворогів, то як розважитися та розрадитися, поки тебе там одружують?

— До вечора я вже не матиму ворогів.

— Але нині лише світанок, мила царице. День попереду довгий — стане часу на останню вилазку. Принесу тобі за весільний подарунок голову Бурого Бена Бросквина.

— Не треба голів! — заперечила Дані. — Колись ти приносив мені квіти.

— Хай Гіздахр носить тобі квіти. Щоправда, сам він і по кульбабку не нахилиться, але ж є челядь, яка бігцем зробить все за нього. То я маю твій дозвіл піти?

— Ні!

Вона хотіла, щоб він залишився, хотіла схопити в обійми і не випускати. «Одного дня він піде і не повернеться. Одного дня лучник прохромить йому груди стрілою, або десятеро напосядуться зі списами, сокирами та мечами. П’ятеро з тих десяти зухів загинуть, та моє горе від того не поменшає. Одного дня я втрачу його, як втратила своє сонце-та-зорі. Але благаю вас, боги — не сьогодні. Ще не сьогодні.»

— Повертайся до ліжка і поцілуй мене. — Ніколи ніхто не цілував її так, як Дааріо Нахаріс. — Я твоя цариця, і я наказую тобі гойдати мене щосили.

Вона хотіла вимовити це грайливо, але очі Дааріо заціпеніли.

— Гойдати царицю — то царева справа. Хай цим переймається твій вельможний Гіздахр, коли ви поберетеся. А якщо йому здасться, що то не царева справа — на цариці упрівати, хай знайде слуг, які радо все зроблять за нього. Чи приклич до себе в ліжко отого дорнійського хлопчину… а заразом і його гарненького приятеля, чому ні?

І полковник сердюків рвучко вийшов з опочивальні.

«Він таки хоче зробити вилазку, — зрозуміла Дані. — І якщо зуміє здобути голову Бена Бросквина, то ввійде в палату весільної трапези і кине мені під ноги. О боги Седмиці, бережіть мене. Чому він не народився у чеснішому домі?»

Коли Дааріо пішов, Місандея принесла цариці простий сніданок з козячого сиру з оливками та родзинками.

— Вашій милості не варто снідати самим лише вином. Ви ж така тонесенька та крихітна, а сьогодні вам напевне знадобляться сили.

Почувши такі слова від малесенької дівчинки, Даянерис засміялася. Вона так покладалася на поміч малої драгоманки, що іноді забувала: Місандеї щойно виповнилося одинадцять років.

Вони поснідали разом на її терасі. Поки Дані покусувала оливку, наатійська дівчинка зиркнула на неї очима розтопленого золота і мовила:

— Ще не запізно сказати їм, що ви не хочете цього шлюбу.

«Е ні, — подумала Дані з сумом. — Запізно.»

— У жилах Гіздахра тече стара шляхетна кров. Наш союз об’єднає моїх відпущенців та його міщан. Коли ми зіллємося у одне ціле, те саме станеться і з містом.

— Ваша милість не кохають вельможного Гіздахра. Ся-одна вважає, що ви охочіше б узяли за чоловіка когось іншого.

«Ні, не треба сьогодні думати про Дааріо.»

— Цариця кохає, де мусить, а не де хоче.

Бажання їсти зникло остаточно.

— Прибери їжу, — наказала вона Місандеї. — Час мені до купелі.

Поки Джихікі сушила Даянерис рушником, Іррі принесла токар. Дані заздрила дотракійським дівчатам у просторих штанях піщаного шовку та мальованих лейбиках — їм мало бути прохолодніше, ніж їй у токарі, ще й під вагою облямівки з перлів.

— Допоможіть мені накрутитися оцими перлами. Ніяк не впораюся з ними самотужки!

Напевне, вона мала б чекати на весілля та шлюбну ніч замріяно та захоплено. Дані пам’ятала ніч свого першого весілля, коли хал Дрого зірвав її вінця цноти під чужими зірками. Не забула, яка була налякана, схвильована, збуджена. Чи буде так з Гіздахром? «Ні. Я вже не та дівчинка, що була. А він — не моє сонце-та-зорі.»

Зсередини піраміди знову з’явилася Місандея.

— Резнак та Скахаз благають про честь супроводити вашу милість до Храму Грацій. Резнак наказав приготувати вам ноші.

Меєринці лише зрідка їздили верхи всередині міських мурів, надаючи перевагу накритим ношам та носильним кріслам, які тягли їхні невільники.

— Коні загиджують вулиці, — казав їй один з Захів, — а раби — ні.

Дані звільнила усіх міських рабів, але ноші та крісла, що загромаджували вулиці, нікуди не поділися — і жодні з них не ширяли у повітрі силою чар.

— Надто спекотно нині зачинятися в ношах, — мовила Дані. — Засідлайте мені срібну. Не хочу їхати до пана чоловіка на спинах носіїв.

— Ваша милосте, — відповіла Місандея, — ся-одна благає пробачити, але в токарі вам їхати верхи не можна.

Мала драгоманка мала рацію, і вже не вперше. Крій токару не дозволяв їздити на коні. Дані зморщила носа.

— Ну як скажеш. Але не накриті ноші, благаю — бо я задихнуся за тими запонами. Хай приготують крісло.