Слава ЗСУ!

Стара та дівчина на щиті здалися і кинули торгівлю на трьох тисячах. Але гладун у жовтому не вгавав. Він зміряв сердюків своїми жовтими очима, облизнув жовті зуби язиком і мовив:

— П’ять тисяч срібних монет за сей товар.

Сердюк спохмурнів, знизав плечима і відвернувся.

«А бодай тобі сьоме пекло!» Тиріон мав цілковиту певність, що не хоче стати власністю неймовірного на обсяг пана Жовтопуза. Карликовою спиною бігли мурашки від самого лише вигляду його велетенської туші на ношах — гори драглистої плоті з жовтими свинячими очицями та цицьками завбільшки з Купку, що витикалися з-під шовкового токару. Та й тхнуло від нього так, що аж на помості було чути.

— Якщо немає наступної ціни…

— Сім тисяч! — скрикнув Тиріон.

Лавами побігли смішки.

— Карлик хоче купити сам себе, — зауважила дівчина на щиті.

Тиріон подарував їй солодкий та хтивий вишкір.

— Розумний раб заслуговує на розумного хазяїна, а ви мені схожі на йолопів, усі до останнього.

Покупці зареготали ще гучніше, але розпорядник насупився і почав нерішуче пестити батога, силуючись вгадати, чи на користь йому обертаються справи, а чи навпаки.

— П’ять тисяч — це образа! — тим часом волав Тиріон. — Я б’юся верхи, співаю, дотепно жартую. Можу вграти вашу дружину так, щоб аж кричала. Або дружину вашого ворога — хіба є кращий способ його зганьбити? З арбалетом у руках я сама смерть, а за столиком для циваси переді мною скиглять і тремтять чоловіки утричі більші. Та що казати, кілька разів я навіть куховарив, і то на очах свідків! Вимагаю за себе десять тисяч! Я вартий кожної монети, присягаюся. Батечко навчили мене завжди платити борги.

Сердюк у буряковій киреї обернувся. Його очі зустрілися з Тиріоновими над юрбою інших покупців; на вустах з’явилася посмішка. «Тепла, на диво, — подумав карлик. — Дружня. Але ж і холодні в нього очі… Може, зрештою, не варто йому нас купувати.»

Жовтий велетень покрутився у ношах, роздратовано кривлячи велетенську круглу мармизу. Він кисло промимрив щось гіскарською говіркою; Тиріон не зрозумів слів, але з голосу все було ясно.

— Це наступна ціна? — Карлик звісив голову набік. — А я пропоную все золото Кастерлі-на-Скелі!

Він почув батіг, перш ніж його відчути — тонкий, різкий висвист у повітрі. Під ударом Тиріон застогнав, але цього разу якось втримався на ногах. Думки притьмом повернулися до початку подорожі, коли головним його клопотом було вибрати вино до равликів на пізній сніданок. «Отак буває, коли ганяєшся за драконами.» Регіт зірвався з його вуст, заляпавши першу шерегу покупців кров’ю та слиною.

— Цих продано! — оголосив розпорядник, а тоді вдарив ще раз… бо чого було не вдарити? І цього разу Тиріон таки впав.

Один з охоронців підсмикнув його на ноги. Інший зіштовхнув Копку з помосту п’ятою списа. На їхнє місце вже підганяли нову одиницю живого товару — дівчину п’ятнадцяти-шістнадцяти років, цього разу не з «Селаесорі Кворан». Тиріон її не знав. «Майже такого віку, як Даянерис Таргарієн.» Мить — і невільникарі роздягли її наголо. «Дяка, хоч нас цим приниженням оминули.»

Тиріон зиркнув через юнкайський табір у напрямку мурів Меєрину. Брама здавалася такою близькою… і якщо пліткарі у рабських загорожах не брехали, Меєрин поки що лишався вільним містом — за його сипкими стінами невільництво та невільницька торгівля були заборонені. Якби ж досягти тієї брами, подолати її… тоді б він знову став вільною людиною.

Але не покинувши Копки, вчинити таке навряд чи було можливо. «А вона ще й захоче узяти свого собаку та свиню.»

— Нам не буде так вже погано, авжеж ні? — прошепотіла Копка. — Він заплатив чимало грошей, то має бути до нас добрим, хіба не так?

«Поки ми його розважатимемо — так.»

— Ми надто коштовні, щоб нами розкидатися, — запевнив її Тиріон.

Спиною його ще стікала цівочка крові од останніх двох ударів батогом. «Коли наша вистава набридне… а вона набридне. Вона таки набридає.»

При запряженому мулом візку в супроводі двох вояків на них вже чекав наглядач нового господаря. Він мав довге вузьке обличчя і невеличку борідку, заплетену золотим дротом. Його цупке чорно-червоне волосся витикалося зі скронь у подобі двох пазуристих рук.

— Які ж ви гарненькі та миленькі створіннячка, — мовив він. — Аж нагадали мені моїх власних діток… яких, на жаль, вже немає на цьому світі. Я добре про вас дбатиму. Скажіть-но мені свої імена.

— Копка, — відповіла вона тихо та перелякано, ледь не пошепки.

«Тиріон з дому Ланістер, законний князь у Кастерлі-на-Скелі, ти, слинява почваро!»

— Йолло.

— Отже, відважний Йолло та розумниця Копка, відтепер ви є власністю вельможного та переможного Єззана зо’Каггаза, книжника та воїна, вельми шанованого серед Мудрих Хазяїв Юнкаю. Вважайте, що вам пощастило, бо Єззан є добрим та поблажливим господарем. Ставтеся до їхньої панської осяйності як до вашого нового батька.