Слава ЗСУ!

«Ненавиджу оце, — думала Даянерис Таргарієн. — Як сталося, що я п’ю і посміхаюся до людей, з яких радо б нарізала ременів?»

До столу подавали з десяток чи й більше різновидів м’яса та риби: верблюда, крокодила, співучу каракатицю, полив’яних качок, якихось колючих личинок; тим, чиї смаки були менш химерні, пропонували козятину, свині окости і конятину. І звісно ж, собачатину. Жоден гіскарський бенкет не минався без страв з собачатини. Гіздахрові кухарі приготували собак у чотири різні способи.

— Кажуть, що гіскарці їдять усе, що плаває, літає і повзає, крім хіба людини і дракона, — попереджав її Дааріо. — Та я б не давав їм ані найменшої нагоди, бо ручуся, зжеруть і дракона.

Все ж саме лише м’ясо на бенкеті не подаси — тому були там і плоди садів, і печений хліб, і всіляка городина. Повітря насичували пахощі шапрану, кориці, гвоздики, перцю та інших коштовних прянощів. Але Дані ледве скуштувала бодай шматочок. «Це мир, — казала вона собі. — Це ж його я хотіла, заради нього старалася, заради нього пішла за Гіздахра. Чому ж на язику — смак поразки?»

— Лишилося зовсім трохи, кохана моя, — запевнив Гіздахр. — Юнкайці скоро підуть, а з ними їхні союзники та наймані посіпаки. І ми матимемо все, що душа забажає: мир, їжу, торгівлю. Наш порт знову відкриється, кораблям дозволять прибувати і відбувати.

— О так, «дозволять», — відповіла вона, — та їхні бойові кораблі нікуди не подінуться. Вони знову стиснуть нам пальці на горлянці, варто їм лишень схотіти. Вони відкрили невільницький базар там, де його видно з моїх мурів!

— Але ж за мурами, люба моя царице. Це була умова миру: що юнкайці зможуть вільно торгувати рабами без перешкод, як велося раніше.

— У їхньому власному місті! А не в мене на очах!

Мудрі Хазяї встановили загорожі для рабів та помости для торжищ на південному березі Скахазадхану, де широка брунатна річка вливалася до Невільницької затоки.

— Вони блазнюють мені в обличчя! Показують, яка я безсила їх зупинити!

— То все порожні вихиляси, — відповів її ясновельможний чоловік. — Як ви самі кажете, блазенська вистава. Наразі хай собі блазнюють. А коли підуть — ми влаштуємо там базар для дарунків ланів і садів.

— Коли підуть, — повторила Дані. — Це ж коли? За Скахазадханом бачили вершників. Рахаро каже, то дотракійські розвідники, а за ними іде халазар. Вони приведуть бранців — чоловіків, жінок, дітей. Подарунки для невільникарів.

Дотракійці не купували і не продавали — вони дарували і приймали подарунки.

— Ось чому юнкайці поставили тут свій базар. На ньому буде куплено тисячі нових рабів.

Гіздахр зо’Лорак здвигнув плечима.

— Але зрештою вони підуть. І це, кохана моя, найголовніше. Юнкай торгуватиме невільниками, а Меєрин — ні, це вже погоджено. Потерпіть ще трохи, і все минеться.

І ось Даянерис сиділа мовчки серед веселощів бенкету, огорнута ясно-червоним токаром і чорними думками, говорила лише у відповідь на запитання, а сама не могла викинути з голови чоловіків і жінок, яких продавали та купували за її мурами, поки в місті розважалися пишною учтою. Гаразд, нехай її ясновельможний чоловік проказує промови і сміється з недолугих юнкайських жартів. Зрештою, це право і обов’язок царя.

Чимало гостей за столами найбільше за все переймалися обіцяними назавтра боями у ямах. Барсена Чорногрива мала зустрітися з вепром — її кинджал проти його ікл. Битимуться і Храз, і Плямистий Кіт. У завершальному двобої дня Гогор Велетень виступить проти Белакво Костолама, і один з них лежатиме мертвий ще до заходу сонця. «Жодна королева не має чистих рук» — сказала собі Дані. І згадала Дорею, Кваро, Ерою… та маленьку дівчинку, якої ніколи не бачила, але знала її ім’я — Хазея. «Нехай краще кількоро помруть у ямі, ніж тисячі при брамі. Така є ціна миру. Я сплачу її радо і охоче. А обернуся — пропаду.»

Верховний юнкайський воєвода, Юрхаз зо’Юнзак, судячи з його вигляду, мав пам’ятати ще часи Аегонового завоювання. Зігнутий спиною, зморшкуватий, беззубий, він дістався столу на руках двох дебелих невільників. Інші юнкайські вельможі справляли не краще враження. Один був миршавий і крихітний на зріст, зате вояки-невільники при ньому — чудернацько довготелесі й тонкі. Третій був молодий, міцний та справний, але такий налиганий вином, що Дані й слова не розібрала з його п’яного бурмотіння. «Як мене зуміли довести до такої ганьби оці нікчемні істоти?»

Сердюки — то була, певно, зовсім інша справа. Кожен з чотирьох охочих полків, які служили Юнкаєві, прислав свого полковника. «Вітрогонів» очолював пентоський вельможа на прізвисько Строкатий Князь, «Довгі Списи» — Гайло Реган, який скидався радше на шевця, ніж на вояка, і ледве чутно щось муркотів собі під ніс. Зате Кровоборід з «Бойових Котів» чинив гармидер і за нього, і ще за десяток людей. То був велетень з добрячим кущем бороди та добрячою спрагою до вина і жінок. Він ревів биком, відригував, пердів, наче грім гримів, і щипав кожну служницю, що траплялася під руку, а час від часу притягував одну з них на коліна, щоб помацати цицьки і попестити між ніг.