Слава ЗСУ!

— Навіщо? — Сумніви гризли старого лицаря. — Сини ж припинили різанину. Гіздахрів мир…

— …є облудним і удаваним. Ні, спочатку все було чесно. Юнкайці боялися нашої цариці, її Неблазних, її драконів. Ця земля вже колись бачила драконів. Юрхаз зо’Юнзак читав літописи і знає. Та й Гіздахр теж. То чому б не укласти мир? Даянерис його хотіла, вони про це знали. Хотіла надто сильно. А мала б натомість піти на Астапор.

Скахаз присунувся ближче.

— Але то було раніше. У ямі все змінилося. Даянерис зникла, Юрхаз помер. Замість одного старого лева — зграя шакалів. Кровоборід… тому різникові мир не смакує, він про нього і чути не хоче. Але є і дещо інше. Гірше. На нас суне флот Волантису.

— Волантису? — Барістанові Селмі засвербіло в мечовій руці. «Ми уклали мир з Юнкаєм. Але не з Волантисом.» — Ти певен?

— Авжеж певен. І Мудрі Хазяї знають. І друзі їхні теж. Гарпія, Резнак, Гіздахр. Сей цар відчинить браму міста волантинцям, щойно вони з’являться. І тих, кого звільнила Даянерис, знову буде поневолено. Ба навіть тих, хто ніколи не був у рабах, теж заб’ють у кайдани. А ти, старигане, напевне скінчиш свої дні у бійцівській ямі. Де Храз з’їсть тобі серце.

У голові гупав ковальський молот.

— Треба розповісти усе Даянерис.

— Ти її спершу знайди! — Скахаз ухопив Барістана за передпліччя. Пальці його здавалися залізними. — Ми не можемо на неї чекати. Я балакав з «Вільними Братами», «Материними Воями», «Непохитними Щитами». Вони не ймуть віри Лоракові. Ми маємо зламати юнкайську силу. Але на те нам потрібні Неблазні. Сірий Хробак тебе послухає. Поговори з ним.

— Навіщо? Заради якої мети?

«Він проказує зраду. Це заколот.»

— Заради життя. — Очі Голомозого за мідною личиною кота нагадували чорні озера. — Ми маємо завдати удару, поки не прибули волантинці. Розірвати кільце облоги, повбивати невільникарських вельмож, перетягти їхніх сердюків до себе. Юнкайці не чекають нападу. Я маю шпигунів у їхньому таборі. Там вирує пошесть, кажуть вони, і щодня гіршає. Лад і послух остаточно зійшли на гнилля. Вельможі п’ють, не просихаючи, жеруть на бенкетах, наче з голодного краю, хваляться один одному про коштовні скарби, які поділять між собою, коли впаде Меєрин, і безперервно чубляться за першість у війську. Кровоборід і Строкатий Князь зневажають один одного. Ніхто не чекає, що почнеться бій. Принаймні не зараз. Вони вірять, що Гіздахрів мир заколисав нас і позбавив пильності.

— Той мир підписала Даянерис, — нагадав пан Барістан. — І не нам його порушувати без її волі.

— А якщо її вже серед живих нема? — завимагав Скахаз. — Що тоді, паночку? Я скажу, що: вона б хотіла, щоб ми захистили її місто. Її дітей.

Її дітьми були відпущеники. «Мхиса — так її кликали вони, усі ті, кому вона розтрощила кайдани. Матір.» Голомозий казав правдиво — Даянерис хотіла б, щоб її діти мали захист.

— Що робити з Гіздахром? Він досі її чоловік. Її цар. Її супутник і володар.

— Її отруйник!

«Та невже?»

— Де твої докази?

— Корона, що в нього на голові — оце тобі доказ. Престол, на якому він сидить. Та пролупи очі, старигане! Він отримав усе, чого хотів від Даянерис, чого тільки можна бажати. А коли отримав, навіщо йому ділитися владою?

«А й справді, навіщо?» У тій ямі було так спекотно. Він пам’ятав, як над кривавими пісками тремтіло гаряче повітря, як пахкотіла кров, пролита з людей, що загинули задля розваги інших людей. І він досі чув голос Гіздахра, що наполегливо запрошував свою царицю спробувати медових коників.

«Вони були такі смачні… солодкі та гострі… а він ледве одненької торкнувся… — Селмі потер скроню. — Я не складав ніяких обітниць Гіздахрові зо’Лоракові. А якби і склав… він вигнав би мене геть, як колись Джофрі.»

— Оцей… солодких страв майстер… я хочу допитати його сам. І на самоті.

— Отакої? — Голомозий схрестив руки на грудях. — Ну гаразд. Допитуй, скільки забажаєш.

— Якщо… якщо те, що він скаже, мене переконає… щоб я приєднався до тебе у цьому… цій… то я вимагаю твого слова, що Гіздахрові зо’Лоракові не завдадуть шкоди, якщо… поки не доведуть, що він доклав до цього рук.

— Чого ти так переймаєшся тим Гіздахром, дідугане? Якщо він сам не Гарпія, то вже напевне її синок-первісток.

— Я знаю напевне лиш те, що він — чоловік цариці й королеви. Я хочу почути твоє слово, або присягаюся — боротимуся проти тебе.

Скахаз вишкірився хижою, скаженою посмішкою.

— Гаразд, слово. Гіздахра не чіпатиму, доки його вину не буде доведено. Та коли ми матимемо докази, я замордую його власноруч. Витягну йому всі тельбухи з черева і примушу на них дивитися, поки не здохне.