Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Танок з драконами

Тиріон пирхнув вином крізь скалічений пеньок, що колись був його носом.

— Мій батечко шаленів би з радощів, якби почув!

— Ваш вельможний батечко не мав приводу непокоїтися. Навіщо мені та скеля? Мій маєток достатньо просторий для життя, ще й зручніший, ніж ваші вестероські кам’яниці з протягами. А от коронний підскарбій… — Товстун облупив нове яйце. — Так сталося, що я полюбляю гроші. Невже буває на світі солодша музика, ніж дзенькіт золотих монет?

«Болісний вереск рідної сестри.»

— А чи певні ви, що Даянерис додержить обіцянок покійного брата?

— Або додержить, або не додержить. — Іліріо відкусив половину яйця. — Я вам казав, мій малий друже: не все, що робиться людиною, робиться задля прибутку. Вірте чи не вірте, але навіть старі товсті дурні на кшталт мене мають друзів і борги сердешної прихильності, які треба сплатити.

«Брехло, — подумав Тиріон. — У цій справі для тебе є щось цінніше за гроші та замки.»

— У наш час рідко зустрінеш людину, яка шанує дружбу більше за золото.

— О так, занадто рідко, — кивнув товстун, не помічаючи глузів.

— І коли ж це народилася ваша з Павуком сердешна дружба?

— Ми змолоду разом росли у Пентосі, ще двома зеленими хлопчаками.

— Але Варис походить з Миру.

— Саме так. Ми зустрілися невдовзі після його прибуття до міста — на один крок попереду людоловів. Удень він спав у стічних канавах, уночі нишпорив дахами, наче кіт. А я був не багатший за нього — один із юних мечників-бравів у брудних шовках, що заробляв на хліб власним клинком. Ви ж бачили, напевне, різьблену подобу коло моєї водойми? Її зробив з мене Піфо Маланон, коли мені було шістнадцять років. Прегарна робота, але тепер я плачу, коли на неї дивлюся.

— Вік з усіх нас робить руїни, нічого не вдієш. От я, приміром, досі у жалобі за своїм носом. Але повернімося до Вариса…

— У Мирі він був князем серед злодіїв, аж поки заздрісний суперник не доніс на нього владі. У Пентосі його виказувала вимова, а коли ще й дізналися, що він євнух, то почали зневажати і бити. Чому він обрав саме мене для свого захисту — цього я вже, мабуть, не дізнаюся. Але зрештою ми уклали угоду. Варис шпигував за менш вправними злодіями і забирав їхню здобич. Я пропонував його жертвам свою допомогу в поверненні втраченого за гроші. Скоро вже кожна людина, яка втратила щось цінне, знала, що слід іти до мене, тоді як усі харцизи та гаманорізи у Пентосі вишукували Вариса… половина — врізати горлянку, половина — продати йому вкрадене і награбоване. Ми обидва почали багатіти, а надто після того, як Варис навчив своїх мишей.

— У Король-Березі він тримає маленьких пташечок.

— А ми їх тоді кликали мишами. Дорослі злодії були йолопи і не думали ані на крок далі, ніж пропити вкрадене у шинку. А Варис надавав перевагу сиротам — малим хлопчикам і дівчаткам. Він обирав найменших, швидких та тихих, учив їх видиратися стінами і спускатися до осель димарями. А ще вчив читати. Золото і коштовності ми лишали пересічним крадіям. Наші миші крали листи, облікові книги, мапи, креслення… потім читали їх і лишали там, де взяли. «Таємниці коштують більше, ніж срібло та сафіри» — так казав Варис. І таки-так, це виявилося правдою. Я став такий поважний міщанин, що сам брат у перших князя Пентосу видав за мене свою юну дочку. Тим часом чутки про неабиякий хист одного євнуха перетнули вузьке море і досягли вух одного короля. Дуже занепокоєного короля, котрий не довіряв цілком ані сину, ані дружині, ані Правиці — другові своєї юності, який став надто владний та зарозумілий. Решту цієї казочки ви знаєте й самі, хіба ні?

— Майже всю, — визнав Тиріон. — Бачу, ви таки напевне дещо більше, ніж містечковий сироторговець.

Іліріо схилив голову.

— Дякую на доброму слові, мій малий друже. Зі свого боку мушу визнати, що ви на розум саме такий меткий, як мені казав князь Варис.

Він посміхнувся, показавши усі свої криві жовті зуби, і загукав, щоб принесли ще глек мирійського вогневина.

Коли магістрат задрімав, притиснувши глек ліктем, Тиріон проповз подушками, звільнив посудину з її м’якої в’язниці, налив собі чару вина, перехилив, позіхнув і налив ще. «Якщо випити вдосталь вогневина, — сказав він собі, — то можуть наснитися дракони.»

Коли він був іще самотньою дитиною в надрах Кастерлі-на-Скелі, то часто літав драконами уночі, уявляючи себе якимось загубленим таргарієнівським принциком або валірійським драконовладцем, котрий шугає, де хоче, понад горами та степами. Одного разу дядьки запитали його, що подарувати на іменини, і він попрохав дракона.

— Великого не треба — хоч невеличкого, як я сам.

Попередня
-= 39 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Admin 11.02.2020

рекламу шарлатанів, гомеопатів та подібної наволочі, видаляємо


Додати коментар