Слава ЗСУ!

Тоді він трохи не відкрив перед усіма свою справжню особу, але щось його зупинило — осторога, боягузтво, передчуття, хай як це назвати. Він не міг уявити, щоб Барістан Зухвалий зустрів його інакше, ніж ворожістю. Селмі ніколи не схвалював присутність Хайме у його безцінній Королегвардії. Перед повстанням старий лицар вважав його надто юним, позбавленим належного гарту; опісля ж від нього чули, що Крулеріз мав би зміняти біле корзно на чорного кобеняка. Власні злочини Тиріона були ще гірші. Хайме принаймні зарізав божевільного лиходія, тоді як Тиріон устромив стрілу в живіт власному панотцеві — людині, яку пан Барістан знав і якій служив довгі роки. Все ж Тиріон майже наважився випробувати долю… аж тут Копка вдарила його по щиті, зіпсувавши швидкоплинну нагоду.

— Цариця дивилася нашу виставу, — казала Копка іншим рабам у черзі, — та ми бачили її лише тоді, лише один раз.

— Але ж ви мали бачити дракона, — зауважив старий.

«Якби ж то.» Боги відмовили йому і в цьому дарунку. Саме тоді, коли Даянерис Таргарієн злітала у повітря, Няньо набивав їм кайдани на ноги, щоб не намагалися втекти дорогою до хазяїна. Якби ж наглядач здимів, доправивши їх до місця різанини, або утік з рештою невільникарів, коли з неба спустився дракон… тоді двійко карликів пішли б звідти на волю власними ногами. «Чи радше побігли б швидко-швидко, вибиваючи дзвониками веселеньке телень-телень.»

— А хіба там був дракон? — перепитав Тиріон, здвигаючи плечима. — Я лише знаю, що мертвих цариць ніхто не знаходив.

Старого він, утім, не переконав.

— Та ж трупи валялися сотнями! Їх затягли до ями і там спалили, хоча половина вже й без того була хрустко засмажена. Може, її не впізнали — криваву, потрощену, обпечену, хто її зна. А може, знайшли, та вирішили не казати, щоб ви, раби, сиділи й не сіпалися.

— «Ми, раби»? — перекривила брунатна жінка. — А на тобі ото не нашийник?

— Це нашийник від Газдора! — гордовито випнувся старий. — Якого я знаю від першого дня його життя. Та він мені як рідний брат! Це такі, як ви, набрід з Астапору та Юнкаю, скиглите про волю. А я б не віддав драконовій цариці свого нашийника, навіть якби вона за те мені прутня посмоктала. Людині належить мати доброго хазяїна, тоді усе до ладу і всім на краще.

Тиріон не став сперечатися. Найпаскудніше у рабстві було те, як легко до нього звикалося. Життя більшості рабів не надто відрізнялося від життя челяді у Кастерлі-на-Скелі — принаймні, таке в нього склалося враження. Справді, траплялися серед рабовласників та їхніх наглядачів особливо лихі та жорстокі, але такі бували і серед вестероського панства, їхніх управителів та надвірної варти. Більшість юнкайських вельмож поводилися зі своїм майном ласкаво та поблажливо, якщо ті виконували службу і не чинили клопоту. Оцей старий у іржавому нашийнику, щиро та пристрасно відданий своєму Панку-Вислощоку, зовсім не становив серед рабів поодинокого винятку.

— Газдор Добросердий? — запобігливо перепитав Тиріон. — Наш хазяїн Єззан часто згадував його розум.

Насправді Єззан казав приблизно так: «Та я в лівій половинці своєї дупи маю більше розуму, ніж Газдор і всі його брати, разом узяті.» Але Тиріон завважив за доцільне приховати справжні слова.

Настав і минув полудень, поки вони з Копкою нарешті досягли колодязя, звідки воду витягав одноногий кощавий раб. Він примружив на них підозріливе око і мовив:

— По воду для Єззана завжди приходив Няньо. З чотирма людьми і возиком, запряженим мулом.

Він знову кинув цебро у колодязь; воно тихо плюхнуло у воду. Одноногий дав цебру наповнитися і почав витягати. На його руках — спечених сонцем, жилавих і м’язистих — лупилася шкура.

— Мул здох, — відповів Тиріон. — Няньові, бідоласі, теж жаба цицьки дала. А тепер і сам Єззан сів верхи на бліду кобилу, і з ним шестеро вояків уже з дупи бризкають. Можна мені два повних відра?

— Гаразд, бери.

На тім порожні балачки спинилися. «Що, почув стукіт кобилячих копит?» Брехня про вояків примусила одноногого поспішати аж зі смиком.

За деякий час вони рушили назад; кожен із карликів тягнув два налиті по вінця відра свіжої води, а пан Джораг — два у кожній руці. День ставав дедалі жаркішим, повітря — вологим і щільним, наче мокра повсть; відра важчали з кожним кроком. «Надто довгий шлях для коротких ніг.» Ще й вода вихлюпувала з відер у лад крокам, плескотіла навколо ступнів, а дзвіночки вигравали веселу похідну пісню. «Знав би я, що до цього дійде, батечку, то може, лишив би тебе живим.» За версту на схід у повітря здіймався темний стовп диму — там підпалили чийсь намет. «Палять померлих уночі.»