Слава ЗСУ!

— На Скрижанілому Березі ще й не такі імена стрінеш.

Трійко заручників були синами Алфина Ґаворіза, недоброї слави наскочника, вбитого Кворином Півруким. Принаймні так твердив Тормунд.

— Щось вони мені не схожі на братів, — зауважив Джон.

— Бо то напівбрати від різних матерів. У Алфина пуцька була ще менша за твою, зате спритніша — ніколи не барилася, щоб кудись не вскочити. Отож він і мав по синові у кожному селі.

Про одне дрібне хлоп’я, схоже пикою на щура, Тормунд розказав:

— Ото вилупок Варамира Шестишкура. Не забув Варамира, гайвороне?

Джон не забув.

— Перевертня?

— Його. Гидкий та завзятий був, хоч і дрібний. Зараз, мабуть, десь трупом лежить. Ніхто його не бачив од самої битви.

Двоє хлопчиків виявилися перевдягненими дівчатками. Побачивши їх, Джон надіслав Рорі та Великого Лидола привести малих до себе. Одна пішла покірно, інша почала кусатися і хвицятися. «Ой, не на добро це все.»

— Хтось із оцих двох має уславлених батьків?

— Гир! З оцих пуцьвірінків? Та де там. Обрали за жеребом, як решту хлопців.

— Це дівчата.

— Та невже? — Тормунд примружився на двох малих з сідла. — Ми тут з князем-ґавою заклалися, хто з вас має довшу цюцюрку. Ану знімайте штани і показуйте.

Одна з дівчат зашарілася. Інша люто вирячилася і спалахнула:

— Відчепися, Тормунде Велетнів Пердь! Дай нам спокій!

— Гир! Ти переміг, гайвороне. Цюцюрки нема в жодної. Але яйця ота дрібна таки має. Вже готова тобі списниця росте. — Він покликав до своїх людей. — Ану знайдіть оцим вдягти щось дівчаче, поки Сніг-воєвода з гніву не обісцявся!

— Замість них мені потрібно двоє хлопчиків.

— Чого б це? — Тормунд почухав бороду. — Заручник є заручник, така моя думка. Отой твій гострий меч зітне голову дівчиськові так само, як хлопчиськові. Батьки люблять доньок незгірш синів. Ну принаймні, ті батьки, які чогось варті.

«Мене турбують зовсім не їхні батьки.»

— Чи співав колись Манс пісню про хоробрість Дані Кремінець?

— Та наче ні. А хто це — Даня Кремінець?

— Дівчина, що вдяглася хлопцем, аж так бажала вступити до чорного братства. Пісня про неї сумна і прегарна. Те, що з нею сталося — сумне і бридке. — У деяких заспівах її примара досі блукала Ніч-Кромом. — Доведеться відіслати дівчат до Довгого Кургану.

Єдиними чоловіками у Довгому Кургані були Залізний Емет і Скорботний Ед, яким він довіряв — на відміну від багатьох інших братчиків.

Дичак усе зрозумів.

— Ну й гидкі ж ви пташки, чорні ґави, — сплюнув він додолу. — Гаразд, ще двоє хлопчиків. Матимеш.

Коли дев’яносто дев’ять хлопчиків нарешті пройшли повз них і зникли під Стіною, Тормунд Велетнебій показав Джонові останнього.

— Мій син Дрин. Дивись мені, ґаво — добре про нього дбай, бо сам спечу твою чорну печінку і з’їм.

Джон ретельно роздивився хлопчика. «Бранових літ… тих, яких він мав бути, якби не загинув од руки Теона.» Та на відміну від Брана, Дрин не був ані гожий, ані привітний, а навпаки: кремезний, опецькуватий, коротконогий, міцнорукий, з широкою червоною мармизою — наче змальований з батька, але з шапкою темно-брунатного волосся.

— Він служитиме при мені джурою, — пообіцяв Тормундові Джон.

— Чуєш, Дрине? Диви мені, не скоч вище голови з гордощів.

А Джонові Тормунд додав:

— Його час від часу незле духопелити, аби послух знав. Лишень стережися зубів — малий кусається.

Дичак знову сягнув по ріг, підняв його і дмухнув ще раз. Цього разу пішли воїни — і вже не одна сотня. «Сотень п’ять, — підбив Джон, поки вони виступали з-під дерев, — якщо не тисяча.» Лише один з десяти сидів верхи, зате всі мали зброю. На спинах вони несли круглі, плетені з верболозу щити, вкриті сирими шкурами та вивареною шкірою, розмальовані зміями та павуками, відрубаними головами, скривавленими келепами, розтрощеними черепами, страшними гемонами. Кількоро вбралися у вкрадені сталеві обладунки — чи радше окремі шматки, зняті з трупів убитих розвідників і добряче подовбані. Дехто нап’яв на тулуб кістки, мов Торохкало. Всі мали на собі хутра та шкіру.

Були серед них і списниці, що розвівали довгим волоссям. Джон дивився на них і мимохіть бачив Ігритту, спалахи вогню в її волоссі, очі на її обличчі, коли вона роздягала його в печері, знову чув її голос… «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — казала вона йому разів, мабуть, сто.

«Тоді вона не помилилася. Але це й досі так.»

— Міг би пустити жінок першими, — мовив Джон до Тормунда. — Матерів і дівчат.

Дичак кинув на нього хитрий погляд.

— Авжеж міг би. А ви, ґави, могли б зачинити за ними браму. Та як на тому її кінці буде трохи міцних хлопців, то брама лишиться відчиненою, адже так? — Він вишкірив зуби. — Я купив твою гойдану кобилу, Джоне Сніговію. Та хіба не маю права полічити їй зуби? Ти не думай, що я і мої люди тобі не віримо. Віримо, ще й як — точно так само, як ти нам.