Слава ЗСУ!

Стояв свіжий ранок, але пан Барістан почувався втомленим аж до кісток, наче всю ніч бився з ворогами. З роками його потреба уві сні потроху меншала. Зброєносцем він міг проспати вночі десять годин і ще позіхати, виповзаючи зранку в навчальне дворище. У шістдесят і три роки п’ять годин сну на ніч вже здавалися йому зайвими. Минулої ночі він ледве заплющив очі. За опочивальню йому правила крихітна келія біля покоїв цариці — колишнє помешкання для рабів. Обстава її складалася з ліжка, горщика, шафи для одягу і стільця, щоб сидіти. На столику коло ліжка пан Барістан тримав воскову свічку і невеличку різьблену подобу Воїна. Він був не надто побожною людиною, але ця подоба трохи розраджувала його самотність у чужому чудернацькому місті; саме до неї він звертався у найчорніші години ночі. «Оборони мене від сумнівів, що глитають моє серце, — молився лицар, — і даруй сили зробити те, що гідне і правдиве.» Та ані молитва, ані світанок не принесли йому певності.

До палати напхалося стільки люду, скільки старий лицар ще не бачив. Але найперше Барістан Селмі помітив, кого тут не було: Місандеї, Бельваса, Сірого Хробака, Агго, Джохого та Рахаро, Іррі та Джихікі, Дааріо Нахаріса… На місці Голомозого стовбичив гладун у панцирі з обрисами м’язів і личині лева; важкі товсті ноги витикалися з-під спідниці зі шкіряних смуг. То був Маргаз зо’Лорак — новий очільник Мідних Звірів. Селмі вже встиг відчути до нього щиру відразу, бо знав таких ще у Король-Березі — улесливих до можновладців, безжальних до підлеглих, сліпих до навколишнього світу, надто хвалькуватих і аж занадто погордливих. «А чи, може, тут і Скахаз стоїть? — подумав Селмі. — Сховав свою бридку пику за личиною, та й стовбичить десь отам.» З півсотні Мідних Звірів стояли вартою між стовпів, виблискуючи налощеними личинами у світлі смолоскипів. Голомозий міг бути серед них ким завгодно.

Палата гуділа сотнями тихих голосів; луна гуляла між стовпами та понад мармуровою підлогою. Загалом виходило похмуро, лиховісно. Селмі подумалося про дзижчання цілого гнізда шершнів просто перед тим, як вони зграєю вилітають назовні. На обличчях у юрбі він бачив гнів, журбу, недовіру, страх.

Не встиг новий царський ражак закликати двір до послуху і тиші, як почався безлад і гармидер. Одна жінка залементувала про брата, що загинув у Дазнаковій ямі, інша — про знищені ноші. Якийсь гладун зірвав перев’язки і показав дворові обпечену руку, де з оголеної плоті цебеніла юшка. Коли чоловік у блакитно-золотому токарі почав говорити про Харгаза Звитяжного, відпущенець штовхнув його ззаду на підлогу. Знадобилося аж шестеро Мідних Звірів, щоб розтягти їх і випхати з палати. «Лис, яструб, тюлень, сарана, лев, жаба.» Селмі стало цікаво, що ці личини означали для людей, які їх вдягали. Чи носили одні й ті самі вояки одні й ті самі личини? А чи обирали собі щодня нове обличчя?

— Тиша! — закликав Резнак мо’Резнак. — Благаю товариство! Я відповім на всі питання, якщо ви лише…

— Це правда? — скрикнула якась відпущениця. — Наша матір мертва?

— Ні-ні-ні! — верескнув Резнак. — Цариця Даянерис повернуться до Меєрину в належний час у всій моці та величі. А до того часу їхня превисокість цар Гіздахр…

— Він мені не цар! — заволав якийсь відпущеник.

Люди знову почали штовхатися.

— Пані цариця не померли! — оголосив підстолій. — Кревноїзники їхньої милості надіслані за Скахазадхан відшукати їхню високу особу і повернути до коханого володаря та вірних підданих. Кожен має десять добірних вершників, кожен вершник — по три стрімкі коні, щоб мандрувати швидко і далеко. Царицю Даянерис неодмінно знайдуть.

Наступним заговорив високий гіскарець у пишних альтембасових шатах — голосом водночас лунким і холодним, мов лід. Цар Гіздахр посовався на престолі, зберігаючи кам’яну мармизу в намаганнях здаватися водночас і заклопотаним долею дружини, і упевненим у собі. Відповів за нього знову підстолій.

Пан Барістан слухав масну промову Резнака, наче шум моря, пускаючи слова повз вуха. Роки у Королегвардії навчили його такої штуки, як слухати, але не чути — надто коли промовець мав намір довести, що слова — то вітер. Позаду палати він помітив дорнійського княжича та двох його супутників. «Їм не варто було приходити. Мартел не розуміє, у якій він небезпеці. Даянерис була єдиним його другом при дворі, а тепер її немає.» Барістанові стало цікаво, чи багато розуміють дорнійці з того, що говориться у палаті. Навіть він не завжди розбирав мішаний гіскарський суржик, яким балакали невільникарі — надто коли вони торохтіли швидко і недбало.

Принаймні, князь Квентин слухав уважно. «Це син свого батька.» Невисокий, кремезний, простий обличчям, він здавався чесним та порядним парубком — тверезим, чуйним, вірним обов’язкові… але не з тих зухів, що примушують дівчачі серця палати і калатати. А Даянерис Таргарієн, з усіма своїми титулами та славою, була лише юною дівчиною — про що і сама полюбляла нагадувати, коли мала потребу зіграти в невинність. Як усі добрі володарки, вона ставила над усе мир і добробут серед підданих — інакше б не одружилася з Гіздахром зо’Лораком — але дівчина у ній все ще жадала палкої пристрасті, красних пісень і безжурного сміху. «Вона хоче вогню, а Дорн прислав їй намулу.» Намул — корисна річ. З нього роблять припарку, щоб охолодити лихоманку. В нього садять насіння і збирають врожай, яким годують дітей. Намул живить, а вогонь лише нищить… але недоумки, діти і занадто юні дівчата щоразу обирають вогонь.