Слава ЗСУ!

— Меєрин та Юнкай уклали мир. Облогу мають зняти, кожне військо розпустити. Не буде ані битви, ані різанини, ані міста для погрому і здобичі.

— Життя — воно таке. Сама зневіра.

— І чи довго, на вашу думку, юнкайці схочуть платити за службу аж чотирьом охочим полкам?

Строкатий Князь сьорбнув вина і мовив:

— Дражливе питаннячко. Але така вже вона — доля вільних компанійців. Одна війна скінчується, інша починається. На щастя, десь комусь завжди треба битися з кимось іншим. Може, навіть у цьому місті. Ось ми тут сидимо і п’ємо, а Кровоборід саме закликає наших юнкайських друзів подарувати цареві Гіздахру ще одну голову. Відпущенці та невільникарі зиркають на горлянки одне одного і гострять ножі, Сини Гарпії змовляються у своїх пірамідах, бліда кобила затоптує копитами і раба, і вельможу, наші друзі з Жовтого Міста вже очі прогледіли, що там робиться на морі, а десь у степу дракон куштує шматочки ніжної плоті Даянерис Таргарієн. То хто править Меєрином сього вечора? І хто правитиме назавтра вранці?

Пентосець знизав плечима.

— Напевне я не знаю нічого, лише одне. Хтось десь неодмінно матиме потребу в наших мечах.

— Я маю потребу в ваших мечах. Дорн винайме вас.

Строкатий Князь зиркнув на Мальовану Меріс.

— А нахабства цьому жабеняті не позичати. Невже я мушу нагадувати? Дорогенький мій княжичу, останньою угодою, підписаною між нами, ви підтерли свою гарненьку рожеву дупцю.

— Хай що вам платить Юнкай, я дам удвічі більше.

— Щирим золотом одразу після підписання угоди, чи не так?

— Частину віддам, коли досягнемо Волантису, решту — коли я повернуся до Сонцеспису. Ми везли золото при собі, коли вирушали в мандри, але ховати його у полку було б важкувато, і ми віддали його до банків. Хочете — то покажу папери.

— Отакої! Папери. То й подвійна платня буде паперами?

— Подвійними паперами, — мовила Мальована Меріс.

— Решту матимете в Дорні, — наполягав Квентин. — Мій батько — людина честі. Якщо я прикладу до угоди свою печатку, він виконає всі умови. Маєте моє слово.

Строкатий Князь прикінчив вино, перевернув кухоль і поставив між ними.

— Отже, дозвольте переконатися, чи я все правильно почув. Відомий брехун і порушник присяги бажає укласти з нами угоду і платить обіцянками-цяцянками. Але за які послуги? Ось що цікаво. Чи мають мої «Вітрогони» розбити юнкайців і знищити Жовте Місто? Перемогти дотракійський халазар у відкритому полі? Супроводити вас додому до батька? Чи ви вдовольнитеся мокрою і хтивою царицею Даянерис, яку ми маємо привезти вам до ліжка? Кажіть уже, ясновельможний Жабику. Годі казок — вас тут ніхто не поцілує. Навіщо вам знадобилися ми з хлопцями?

— Ви потрібні мені, щоб викрасти дракона.

Кагго Трупоріз коротко гигикнув. Мальована Меріс скривила вуста у щось на кшталт посмішки. Дензо Да-Хан присвиснув.

Строкатий Князь відкинувся на спинку стільця і мовив незворушно:

— За драконів, княжичу, подвійної плати буде малувато. Дракони — товар коштовний, за них і останню шкуру віддаси. Той, хто платить самими обіцянками, хай хоч має совість пообіцяти як слід.

— Якщо ви хочете потрійну…

— Ні, — обірвав його Строкатий Князь. — Якщо я чогось і хочу, то це Пентос.

Відроджений грифон

Першими він надіслав лучників.

Тисячу їх у полку очолював Чорний Балак. Замолоду Джон Конінгтон поділяв презирство більшості лицарів до стрільців з лука, але у вигнанні помудрішав. Лук становив не меншу небезпеку для ворога, ніж меч — звісно, у свій спосіб — тому перед довгою мандрівкою він наполіг, щоб Галайда Гаррі Стрікланд поділив Балаків підрозділ на десять сотень і посадовив їх на різні кораблі.

Шість із тих кораблів утрималися разом і висадили свої сотні на берегах півострова Пізьма. Ше чотири десь швендяли, але, на запевнення волантинців, мали скоро з’явитися. Утім, Гриф вважав, що так само вони могли загубитися або вже висадитися деінде. Отже, полкові лишилося шість сотень лучників. Та для справи вистачило і двох.

— Вони спробують вислати круків, — мовив він до Чорного Балака. — Пильнуй маестерську башту. Отут.

Він тицьнув у мапу, змальовану просто на землі посеред табору.

— Збивай кожного птаха, що вилетить з замку.

— Зробимо, — відповів літньоостров’янин.

Третина Балакових стрільців уживала арбалети, ще третина — східні луки подвійного вигину, клеєні з рогу та жил. Кращими за них були довгі тисові, шановані лучниками вестероської крові, а найкращими — величезні луки з дерева-золотосерця. Такий скарб мав лише сам Балак і півсотні його літньоостров’ян. Тільки лук драконової кістки міг змагатися з золотосерцем у далеких пострілах. Та хай яку зброю вони мали, усі Балакові стрільці були гостроокі, гартовані, досвідчені, показали себе у сотні битв, наскоків та сутичок. І при Грифоновому Сідалі теж не зганьбилися.