Слава ЗСУ!

— Ви не візьмете Зимосіч!

— Авжеж візьмемо, — почулося клекотіння від високого столу, де сидів Арнольф Карстарк з сином Артором та трьома онуками. Князь Арнольф підвівся на ноги, наче стерв’ятник одірвався від здобичі. Одна плямиста рука вчепилася у плече сина, шукаючи опори. — Ми візьмемо її заради Неда і його доньки. Еге ж, і заради Молодого Вовка, свавільно вбитого хлопчика. Я зі своїми покажу шлях. Я так і сказав його ласкавій милості королю. «Рушаймо, — сказав я. — Ще й місяць не обернеться, а ми вже скупаємося у крові Фреїв та Болтонів.»

Вояки почали гатити ногами по підлозі, а кулаками — по стільницях. Майже всі серед них були північанами, помітила Аша. Південне панство навпроти, через вогняний рів, сиділо на лавах мовчки і нерухомо.

Юстин Масей почекав, поки ревище вщухне, а тоді мовив:

— Ваша мужність, князю Карстарку, гідна захвату, але самою мужністю мурів Зимосічі не здолаєш. Благаю, розкажіть: як ви зібралися здобути замок? Кидаючи сніжки?

Відповів йому один з онуків князя Арнольфа:

— Зрубаємо дерева, зробимо тарани, та й виб’ємо ворота.

— І загинете.

Подав голос другий онук:

— Наробимо драбин і видеремося на мури.

— І загинете.

Озвався Артор Карстарк, молодший син князя Арнольфа:

— Збудуємо обложні вежі. Гуляй-городи.

— І загинете, загинете, загинете! — Пан Юстин закотив очі під лоба. — На богів, Карстарки, невже ви всі з глузду з’їхали?

— На яких ще «богів»? — утрутився Річард Горп. — Щось ти забуваєшся, Юстине. Ми маємо одного-єдиного бога. Про поганських гемонів у цьому товаристві краще не згадуй. Бо врятувати нас нині може лише Господь Світла. Хіба ти не згоден?

І виразно поклав руку на руків’я меча, не зводячи очей з обличчя Юстина Масея. Його пекучий погляд змусив пана Юстина захищатися.

— Авжеж, лише Господь Світла. Моя віра не слабша за твою, Річарде, ти й сам знаєш!

— Я не в вірі твоїй сумніваюся, Юстине, а в мужності. Ти проповідуєш зраду і поразку на кожному кроці, відколи ми вирушили зі Жбиру-в-Пущі. Я аж мимохіть питаю себе, на чиєму ти боці.

Масеєвою шиєю поповзла фарба.

— Годі вже з мене! Обридло стовбичити тут і слухати образи!

Він зірвав вогкого кобеняка зі стіни так раптово, що Аша почула, як репнула тканина, тоді пропхався повз Горпа і вийшов у двері. Палатою пронісся подих холодного вітру, здійнявши жарини з вогняного рову і трохи роздмухавши вогнище.

«І оком не встигла змигнути, як його вже корова язиком злизала, — подумала Аша. — Отакий захисник — наче з глини ліплений.» І все ж пан Юстин був один з небагатьох людей, ладних заперечити, якби королевині люди забажали її спалити. Тому вона стала на ноги, нап’яла одежину і пішла за лицарем у нічну хуртовину.

І загубилася, не подолавши навіть півдесятка сажнів. Аша бачила сторожовий вогонь на верхівці вартової вежі — тьмяний жовто-червоний виблиск, що наче плавав у повітрі. За винятком його, решта села зникла. Аша опинилася посеред білого світу снігу і тиші, намагаючись подолати замети, що сягали їй до сідниць.

— Юстине? — покликала вона.

Відповіді не було. Десь ліворуч почулося кінське іржання. «Бідолаха боїться. Мабуть, здогадується, ким завтра вечерятимуть.» Аша щільніше загорнулася у кобеняка.

Потроху, крок за кроком, ноги самі принесли її на сільське пасовисько, хоч вона його спершу і не впізнала. Та потім побачила соснові палі — чорні, обгорілі, але не пропалені наскрізь. Ланцюги на мертвих вже вистигли, та все ще тримали жертв у залізних обіймах. На одному сидів крук, смикаючи клаптики горілої плоті з чорного черепа. Сніг, що вихорився з неба, вже вкрив згарище при підніжжі стовпів і ноги мерця до кісточок. «Старі боги хочуть його поховати, — подумала Аша. — Це не їхніх рук справа.»

— Дивися, та не відвертайся, ступко, — прогув позаду низький голос Клейтона Сажа. — Така ж гарнюня будеш, коли засмажишся. Цікаво буде послухати, як верещать каракатиці.

«Господи моїх прадідів, якщо ти чуєш мене у своїх палатах під могутніми водами, подаруй мені одненького, хоч крихітного, метального топірця.» Та Потоплий Бог не відповів. Як завжди. «Така вона, божа вдача.»

— Ви бачили пана Юстина?

— Отого дурнуватого жевжика? Чого тобі від нього треба, ступко? Якщо кортить ноги розсунути, то ходи під мене — я такий зух, що Масеєві не снилося.

«Ступка і ступка. Лаєшся, дурнику, та й раденький. Гадаєш, ніхто не втямить, що твоя єдина мрія — цю ступку натовкти?» Проте Саж був гірший за Лидола-Малидола. «Цей що скаже, те і зробить.»

— Ваш король холостить чоловіків за зґвалтування, — нагадала вона йому.