Слава ЗСУ!

Пан Клейтон стиха реготнув.

— Король нічого не побачить — бо скоро геть засліпне од своїх вогнів. Але ти не лякайся, ступко, я тебе не зґвалтую. Бо довелося б тоді тебе зарізати, а я волію подивитися, як ти гориш коло стовпа.

«Знову кінь.»

— Чуєте?

— Що чую?

— Коня. Ні, коней. Їх там багато.

Вона повернула голову, дослухалася. Сніг чудернацько викривляв голоси й шум — було годі впізнати, звідки що чується.

— Це такі в каракатиць жарти? Нічого я не… — Раптом Саж насупився. — Дідько у клятім пеклі! Вершники!

Він гарячково, незграбно намацав піхви товстими хутряними рукавицями і не одразу, але все-таки видобув меча-півторака.

Дотоді вершники були вже поруч. Вони виникли зі сніговію, наче загін білих упирів — чималі здоровані на невеличких кониках, ще більші у кошлатих хутрах. При поясах вони мали мечі, що співали своєї залізної пісні, брязкаючи у піхвах. Аша побачила чималу бойову сокиру при сідлі в одного, келепа за спиною в іншого. Вершники мали і щити, але такі заліплені снігом та льодом, що годі було побачити герби чи знаки. Попри всі нап’яті на неї шари вовни, хутра і вивареної шкіри, Аша відчула себе голою. «Ріг би мені, — подумала вона. — Хоч табір збудити.»

— Тікай, ступко дурноголова! — заволав пан Клейтон. — Вшивайся, перекажи королю! На нас напав Болтон!

Хай який Саж був гидкий та брутальний, мужності йому не бракувало. З мечем у руці він посунув крізь сніг, стаючи між вершниками та баштою короля, чиї вогні мерехтіли позаду, наче жовтогаряче око якогось чудернацького бога.

— Хто їде? Ану стійте! Спиніться!

Передній вершник натягнув перед ним повід. Позаду їхало ще — напевне, десятків зо два. Аша не мала часу рахувати. Можливо, там, у буревіях, ховалося ще кількасот, що сунули просто по п’ятах. Ціле військо Руза Болтона могло напосістися на них, сховавшись у пітьмі та снігових вихорах. Втім, оці прибульці…

«Їх забагато для розвідників і замало для передового полку війська.» До того ж двоє мали на собі чорні строї. «Нічна Варта» — зрозуміла вона зненацька.

— Хто ви такі? — гукнула Аша.

— Друзі, — відповів чомусь знайомий голос. — Шукали вас при Зимосічі, та надибали тільки Ґавиного Харча Умбера, що стукотів у котли та дмухав у роги. А вас знайти — то була штука. Чимало часу згаяли.

Вершник скочив з сідла, відкинув каптура і вклонився. Він мав рясну бороду, геть порослу льодом, і якусь мить Аша його не впізнавала. Та нарешті…

— Тріс?! — перепитала вона, вирячивши очі.

— Ласкава панно. — Трістіфер Ботлик став на коліно. — Дівчисько теж тут. Рогон, Язикатий Грім, Перст, Грак… загалом шестеро. Усі, хто міг всидіти в сідлі. Кром помер від ран.

— В чому справа? — завимагав пан Клейтон Саж. — Ти один з її клятої породи? Хто вас випустив з підземелля у Жбирі?

Тріс підвівся і обтрусив з колін сніг.

— Сивіллі Гловер запропонували чималий викуп за наше звільнення. Вона вирішила прийняти його від імені короля.

— Який ще викуп? Хто дасть хоч мідяка за оцю викинуту морем наволоч?

— Я дав, пане лицарю. — Той, хто відповів, виїхав наперед на своєму бахмутикові. Був він дуже високий, тендітний і такий довгоногий, що чоботи ледь не волочилися землею. — Я мав потребу в міцному супроводі, щоб безпечно дістатися короля, а пані Сивілла бажала позбутися кількох зайвих ротів.

Шалик ховав обличчя довготелесого, та на голові той мав найчудернацькішу шапку, яку Аша бачила від своєї останньої подорожі до Тирошу — цілу вежу м’якої повсті, позбавлену крисів і складену з трьох різних товщиною, поставлених один на одний поверхів.

— Мені дали зрозуміти, що короля Станіса я знайду тут. Маю до нього дуже нагальну розмову.

— А ти ще хто, в сім смердючих дідьків, такий?

Довготелесий вправно зіскочив з бахмутика, зняв свою незвичайну шапку і вклонився.

— Маю честь бути Тихо Несторісом, сумирним слугою Залізного Банку Браавосу.

З усіх чудернацьких істот, які могли з’явитися кінно з нічної пітьми посеред вовчої пущі, останнім Аша Грейджой чекала побачити браавоського лихваря. Це було аж занадто безглуздо; з грудей мимоволі вирвався сміх.

— Король Станіс обрав собі за столець тутешню сторожову вежу. Певна, пан Клейтон радо проведе вас туди.

— Це буде дуже ґречно. На жаль, час спливає надто швидко. — Пеняжнин роздивився її темними проникливими очима. — А ви, коли не помиляюся — ясна панна Аша з дому Грейджой.

— Аша з дому Грейджой, авжеж. Та чи я така ясна та красна, як личить панні — тут думки різняться.

Браавосець посміхнувся.

— Ми привезли вам подарунок. — Він майнув до людей позаду себе. — Наприпочатку ми думали вже шукати короля у Зимосічі. Та на жаль, ці самі хуртовини замели і замок. Попід його стінами ми знайшли тільки Морза Умбера з загоном зелених хлопчаків, що чекали на прибуття короля. А він віддав нам ось їх.