Слава ЗСУ!

Ззовні різьблених дверей з твердого дерева, що вели до королівських покоїв, стояв Непробийшкура — один з молодших ямних бійців, якого ще не рахували серед найкращих. Щоки та чоло йому мережили складні вишукані чорно-зелені татуювання — стародавні знаки валірійського чародійства, що мали зробити його плоть і шкіру твердішою від заліза. Подібне ж письмо вкривало йому груди та руки, хоча ніхто ще не довів, чи справді воно було в змозі зупинити меч або сокиру.

Та навіть без них Непробийшкура виглядав міцним і грізним бійцем — стрункий, жилавий, повний сил, він вивищувався над паном Барістаном на півстопи.

— Хто йде? — вигукнув він, нахиляючи галябарду вбік і загороджуючи шлях. Та коли побачив пана Барістана, то опустив зброю додолу. — А, це ви, старий пане.

— Якщо ласка його царської милості, я маю до нього кілька слів.

— Година вже пізня.

— Година пізня, та потреба невідкладна.

— Нехай, спитаю.

Непробийшкура вдарив п’ятою ратища своєї галябарди по дверях до королівських помешкань. Відчинилося віконце, у ньому з’явилося дитяче око. Крізь двері щось спитав дитячий голос. Непробийшкура відповів. Пан Барістан почув, як відсовують важкий брус, і двері нарешті відчинилися.

— Можна лише вам, — мовив Непробийшкура. — Звірям чекати тут.

— Як скажете.

Пан Барістан кивнув до своїх коників. Один відповів на кивок. Селмі сам-один прослизнув у двері.

Темні, без жодного вікна, оточені зусібіч цегляними стінами у вісім стоп завтовшки, обрані царем покої всередині були просторі та розкішно опоряджені. Високу стелю підтримували величезні сволоки чорного дубу. Підлогу вкривали шовкові килими карфійської роботи. На стінах висіли безцінні гобелени, стародавні та добряче вицвілі, що зображували Старе Царство Гісу на вершині слави. На найбільшому показані були рештки розгромленого валірійського війська, що проходили попід ярмом і забивалися у кайдани. Арочний прохід, що вів до королівської опочивальні, охоронявся двійком коханців сандалового дерева — звабливих вигинів, гладеньких, намащених олією. Панові Барістану вони здалися огидними, хоча без сумніву, мали б збуджувати вогняну пристрасть. «Що швидше звідси заберемося, то краще.»

Єдине світло дарувала залізна жарівниця. Поруч неї стояло двійко королевиних чашників — Драказ та К’єзза.

— Міклаз пішов будити царя, — мовила К’єзза. — Чи не принести вам вина, пане?

— Ні, дякую.

— Прошу сідати, — мовив Драказ, вказуючи на лаву.

— Краще постою.

Барістан чув голоси, що долинали проходом з опочивальні. Один з них належав цареві. Та все ж минула ще довга мить, перш ніж звідти виник цар Гіздахр зо’Лорак, Чотирнадцятий тако від старини наречений, позіхаючи й зав’язуючи пояс халата — зеленого єдвабу, багато прикрашеного перлами та срібним гаптуванням. Під халатом цар був зовсім голий. І то було добре. Голі люди почувалися вразливими і неохоче зважувалися на самовбивчі звитяги.

Через прохід пан Барістан помітив за прозорим серпанком запон ще й жінку — також оголену, чиї стегна та груди лише частково ховав легкий розвіяний шовк.

— Пане Барістане, — знову позіхнув Гіздахр. — Яка нині година? Ви принесли звістки про мою любу царицю?

— Жодних, ваша милосте.

Гіздахр зітхнув.

— «Ваша препишносте», будьте ласкаві. Хоча цієї години радше «ваша заспаносте».

Цар пішов до мисника коло стіни налити собі келих вина, але з дінця глека потекла лише квола цівочка. Обличчям Гіздахра пробігла тінь пересердя.

— Міклазе, вина! І то негайно.

— Так, ваша превисокосте.

— Драказ хай теж піде. Глек вертоградського золотого, і червоного солодкого ще один. А наших жовтих сцяк не треба, дякую. І наступного разу як побачу в своїй опочивальні порожній глек… ота твоя рожева дупця скуштує добрячої різки.

Хлопчик кинувся бігти, а цар обернувся до Селмі.

— Мені наснилося, що ви знайшли Даянерис.

— Сни брешуть, ваша милосте.

— «Ваша преосяйносте», прошу ласкаво. Що привело вас до мене о цій годині? Якась халепа у місті?

— У місті все тихо.

— Справді? — Гіздахр виглядав здивованим. — То навіщо ж ви нагодилися?

— Дещо запитати. Скажіть, препишносте… ви і є Гарпія?

Гіздахрів келих з вином вислизнув у нього з пальців, підскочив на килимі, покотився підлогою.

— Ви припхалися до мене посеред ночі і смієте таке питати?! Чи не з’їхали ви, часом, з глузду?

Здавалося, лише тоді цар нарешті помітив, що пан Барістан вбраний у лицарський обладунок.

— Що… навіщо… як ви смієте…

— Отрута — це ваших рук справа, преосяйносте?

Цар Гіздахр ступив крок назад.