Слава ЗСУ!

Квентин вирвався з Герісової руки.

— Візеріоне! — покликав він.

«Білий — це Візеріон.» Пів-удару серця він боявся, що неправильно запам’ятав імена драконів.

— Візеріоне! — покликав Квентин знову, намацуючи батіг на поясі.

«Вона підкорила чорного батогом. Я мушу зробити те саме.»

Дракон знав своє ім’я. Він повернув голову і витріщався на дорнійського князя протягом трьох довгих ударів серця. Блідий вогонь жеврів за блискучими чорними кинджалами зубів. Очі дракона скидался на озера розплавленого золота; ніздрі спливали цівками диму.

— Лягай! — наказав Квентин.

А тоді закашлявся, знову і знову. У повітрі плавав густий дим, сморід сірки душив на смерть.

Візеріон втратив цікавість, обернувся до «Вітрогонів» і раптом рушив до дверей — може, унюхав кров мертвих вартових чи м’яса на возі, а може, побачив відкритий шлях.

Квентин почув крики сердюків. Кагго наказував тягти ланцюги, Мальована Меріс верещала, щоб хтось відступив убік. Дракон незграбно тупав підлогою, наче поставлена рачки людина, але швидше, ніж дорнійський князь міг собі уявити. «Вітрогони», вочевидь, барилися забратися в нього з дороги, і Візеріон заревів на них знову. Квентин почув брязкіт ланцюгів… а тоді низьке тумкання арбалета.

— Ні! — верескнув він. — Не стріляйте!

Але запізно. «Йолоп» — лишень устиг подумати він, поки стріла, відбившись від Візеріонової шиї, зникала у темряві. За нею замерехтів вогняний слід — краплі драконової крові, золоті та червоні.

Арбалетник поспіхом намацував нову стрілу, коли зуби дракона вхопили його за шию. Вояк мав на собі личину Мідного Звіра — безстрашного, грізного тигра. Він кинув зброю і спробував розтулити Візеріонові щелепи, та в цю мить просто з тигрового рота вилетів язик полум’я. Очі чолов’яги луснули, наче пухирі, мідь навколо них потекла обличчям. Дракон відірвав шматок плоті — більшу частину сердюкової шиї — і жадібно ковтнув, упустивши решту палаючого трупа на підлогу.

Інші «Вітрогони» вже поспіхом відступали — таке видовисько не до снаги було навіть Мальованій Меріс. Рогата Візеріонова голова хитнулася між ними та здобиччю, але за мить він забув про сердюків і нахилив шию вирвати собі ще шмат м’яса з покійника. Цього разу це була ліва нога.

Квентин розкотив кільця батога.

— Візеріоне! — покликав він, цього разу гучніше.

Він міг це зробити, мав зробити, бо не на те його надіслав батько до найдальших країв землі, щоб Квентин зрадив його сподівання.

— Візеріоне! — заволав князь і ляснув батогом у повітрі, аж стінами побігла луна.

Бліда голова піднялася. Великі золоті очі звузилися. Пасма диму завихорилися з драконових ніздрів.

— Лягай! — наказав князь. «Тільки б не дати відчути мій страх.» — Лягай, лягай, лягай!

Квентин крутнув батогом навколо себе і щосили ляснув драконові по писку. Візеріон засичав.

А тоді його вдарив гарячий вітер, і він почув ляскіт шкірястих крил, і повітря наповнилося попелом та жаринами. Від обпеченої, чорної цегли лунко відбилося страшенне ревіння, і друзі його заволали щодуху, наче драконові в лад. Геріс вигукував Квентинове ім’я, знову і знову, а здоровило горлав на всю міць легенів:

— Позаду тебе, позаду, позаду!

Квентин обернувся і несамохіть підкинув руку до обличчя — затулитися від пашіння розпаленого горнила. «Раегал, — нагадав він собі, — зеленого звуть Раегал.»

Здійнявши батога, Квентин побачив, що той палає від кінця до пужална. І його власна рука теж. І решта його самого. Він горів вогнем з голови до п’ят.

«Ой леле» — подумав Квентин. А потім почув власний вереск.

Джон

— Хай помирають, — мовила королева Селиса.

Не такої відповіді, по правді, сподівався Джон Сніговій. «Ця королева уміє неприємно здивувати.» Та від того удар не ставав легший.

— Ваша милосте, — уперто наполягав він, — люди у Недолі цілими тисячами гибіють з голоду. Чимало з них — жінки…

— …та діти, я чула. Це дуже прикро.

Королева притягла ближче до себе доньку і поцілувала у щоку. «Щоку, не заплямовану лускачкою» — про себе помітив Джон.

— Певно ж, нам шкода нещасних малюків, але треба мати розум. Харчів ми для них не маємо, і вони ще замолоді, щоб допомогти моєму чоловікові-королю в війнах. Хай краще народяться знову в світлі Господньому.

Це був м’якший спосіб сказати те саме: «хай помирають».

Палата була аж натоптана людом. Принцеса Ширена стояла коло материного стільця; біля її ніг сидів, схрестивши ноги, Пістрявчик. Позаду королеви похмуро мулявся пан Аксель Флорент. Мелісандра з Асшаю стояла ближче до вогню; рубін на її шиї мерехтів з кожним подихом. Червона жінка теж мала при собі службу: зброєносця Девана Лукомора і двох стражників, що їй залишив король.