Слава ЗСУ!

Коли вони досягли келії, Барістан наказав Тумові та Рудому Агнцеві чекати ззовні, а сам пішов розповісти дорнійцям, що смертним мукам їхнього князя настав кінець. Пан Арчибальд, лисий здоровило, не знайшов слів відповісти, лише сидів на краю солом’яника і витріщався на свої перев’язані лляним полотном руки. Пан Геріс розпачливо загилив кулаком у стіну.

— Я ж казав йому, що то дурість, божевілля! Благав його поїхати додому. Вашій сучій королеві було до нього байдуже, це кожен бачив! Квентин перетнув світ, щоб привезти їй подружнє кохання та вірність, а вона розреготалася йому в обличчя.

— Вона не сміялася з нього. Ніколи, — відповів Селмі. — Якби ви її знали, то не казали б такого.

— Вона йому відмовила! Квент віддав їй власне серце, стоячи на колінах! А вона жбурнула серце йому в обличчя і пішла стрибати на прутні свого сердюка!

— Вам краще пильнувати язика, лицарю. — Панові Барістану не сподобалися ані Геріс Пийвода, ані його образи у бік Даянерис. — Смерть князя Квентина — то його власна провина, і ваша теж.

— Наша?! А ми чим завинили, пане? Так, Квентин був нашим другом. Трохи нерозважливим, але ж вони, мрійники, усі такі. Та найперше він був нашим князем, нашим володарем. Ми присяглися йому вірністю і мусили коритися в усьому.

Цього Барістан Селмі заперечити не міг — більша частина його власного життя минула у виконанні наказів п’яних і скажених королів.

— Він спізнився.

— Він віддав їй своє серце! — повторив пан Геріс.

— А їй потрібні були мечі замість сердець.

— Списи Дорну теж мали стати її!

— Якби ж він мав їх при собі. — Ніхто не бажав палкіше, щоб Даянерис знайшла у своєму серці прихильність до дорнійського князя, ніж пан Барістан Селмі. — Але він таки з’явився запізно, і оці його вчинки… угода з сердюками, випущені на волю дракони… божевілля, ба гірше. Зрада.

— Все, що він накоїв, зроблене було заради королеви Даянерис! — не вгавав Геріс Пийвода. — Квентин хотів довести, що вартий її руки!

Але старий лицар не мав часу слухати дурниці.

— Те, що зробив князь Квентин, він зробив заради Дорну. Чи не вважаєте ви мене за якогось недоумкуватого дідугана? Я ціле життя прослужив біля королів, королев і принців. Сонцеспис має намір підняти зброю проти Залізного Престолу. Ні, не заперечуйте — марна справа. Але Доран Мартел не з тих, хто скличе списи без надії на перемогу. Князя Квентина привів сюди обов’язок. Так, обов’язок, честь, спрага до слави… але не кохання. Квентин приїхав по драконів, не по Даянерис.

— Ви його не знали, пане. Він…

— Він мертвий, Пию. — Крицак звівся на ноги. — Жодні слова не повернуть його до живих. Клетус та Віл теж мертві. Тому стули свою кляту пельку, поки я тобі туди кулака не забив.

Лицар-здоровило обернувся до Селмі.

— Що ви хочете з нами зробити?

— Скахаз Голомозий хоче вас повісити, бо ви вбили чотирьох його людей. Королевиних людей. Двоє з них були відпущенцями, які прийшли за її милістю аж з Астапору.

Крицак кивнув, не виглядаючи здивованим.

— Людей-звірів, авжеж. Та я вбив лише одного, василіскову голову. Решту вхекали сердюки. Не кажіть нічого, сам знаю, що то байдуже.

— Ми захищали Квентина, — мовив Пийвода. — Ми…

— Мовчи, Пию! Він знає, — перервав його лицар-здоровило. А до пана Барістана мовив: — Навіщо розмовляти, якщо хочете нас повісити? Отже, справа не в тім. Так?

— Так. — «Цей, може, і не такий недолугий, яким здався попервах.» — Ви корисніші живі, ніж мертві. Прислужіться мені, і опісля я знайду вам корабель до Дорну та віддам кістки великого княжича Квентина для повернення його ясновельможному батькові.

Пан Арчибальд скривився.

— Чому завжди ті кляті кораблі?… Та нехай. Має ж хтось доправити Квента додому. Чого ви од нас хочете, пане?

— Ваших мечів.

— Та ви ж їх маєте тисячі.

— Королевині відпущеники не скривавлені у справжнім бою. Сердюкам я не довіряю. Неблазні — хоробра піхота… але не воїни. Не лицарі.

Він спинився на мить, тоді продовжив:

— Що сталося, коли ви спробували забрати драконів? Розкажіть.

Дорнійці перезирнулися, тоді Пийвода відповів:

— Квентин сказав Строкатому, що зуміє їх приборкати. Що це в нього, мовляв, у крові. Бо ж він мав у жилах кров Таргарієнів.

— Кров драконів.

— Так. Сердюки мали допомогти нам скувати драконів ланцюгами, щоб доправити до порту.

— Пістрявчик домовився про корабель, — додав Крицак. — Великий, на випадок, якщо вдасться злапати обох. Квент хотів на одному летіти верхи.

Він роздивився свої перев’язані руки.

— Та в мить, коли ми увійшли, одразу зрозуміли, що весь задум летить до дідька. Дракони були надто дикі. Ланцюги… там усюди валялися шматки ланцюгів, ще й величенькі, ланки з добру голову… перемішані з погризеними та потрощеними кістками. А Квент, рятуй його Седмиця, виглядав так, наче зараз у штани напудить. Кагго та Меріс були не сліпі, вони теж бачили. А тоді один з арбалетників пустив стрілу. Може, вони хотіли тих драконів просто убити від самого початку, а нас дурили, щоб ми їх привели. Той Строкатий… дідько його зна. Хай як тепер крути, вийшло нерозумно. Стріла лише розлютила потвор, а вони й без неї сиділи там не в доброму гуморі. Потім… потім почався жах.