Слава ЗСУ!

— Винайміть людей Гори, — запропонував пан Кеван. — Рудому Ронетові вони вже ні до чого.

Він не гадав, що Мейс Тирел вдасться аж до такої дурості — вбити Пицеля чи Звихта. Але якщо вони почуватимуться безпечніше з вартою, то чом би й ні — хай мають варту.

Утрьох вони вийшли з престольної палати. У зовнішньому дворищі вихорився сніг, наче звір, що лютує у клітці й намагається звільнитися.

— Бачили колись таку холоднечу? — пожалівся пан Гарис.

— Не час говорити про холоднечу, — мовив великий маестер Пицель, — стоячи просто посеред неї.

І зачовгав потроху дворищем до своїх покоїв. Інші двоє затрималися на сходах престольної палати.

— Не йму я віри цим мирійським лихварям, — мовив пан Кеван своєму тестеві. — Вам ліпше готуватися їхати до Браавосу.

Пан Гарис похнюпився, вочевидь не порадівши.

— Хіба якщо мушу… Та кажу вам знову: цей клопіт — не моїх рук справа.

— Авжеж ні. Це Серсея вирішила, що Залізний Банк почекає. Може, мені її послати до Браавосу?

Пан Гарис заблимав очима.

— Їхня милість… це ж… вони…

Пан Кеван врятував його.

— То був жарт. Невдалий. Ходіть пошукайте теплого комина. Я зараз так і вчиню.

Він нап’яв рукавиці й рушив дворищем, нахиляючись проти вітру, що смикав і вихорив поли делії.

Сухий рівчак навколо Маегорового Острогу на три стопи засипало снігом; сталеві шпичаки у ньому блищали памороззю. Єдиний вхід та вихід з Маегорової твердині пролягав перекидним мостом через рівчак. На дальньому кінці завжди стояв на чатах лицар Королегвардії; нині цей обов’язок ліг на пана Мерина Транта. Балон Лебедин полював на злочинного лицаря Темну Зорю десь у Дорні, Лорас Тирел лежав тяжко поранений на Дракон-Камені, Хайме зник на Тризубі. Без них у Король-Березі лишилося четверо Білих Мечів. Пан Кеван ще скоротив королівську четвірку, кинувши Озмунда Кіптюга (разом з братом Озфридом) до цюпи за кілька годин по зізнанні Серсеї у перелюбстві з обома. Відтак на захисті юного короля та його ясновельможної родини стояли Трант, кволий Борос Блаунт і мовчазне Кайбурнове чудовисько на ім’я Роберт Моц.

«Треба мені пошукати нових мечів для Королегвардії.» Томен мусить мати навколо себе сімох вірних захисників. За часів минулих воїни Королегвардії несли службу до кінця власного життя, але Джофрі цей звичай не завадив вигнати Барістана Селмі, щоб звільнити місце для свого пса Сандора Клегана. Кеванові цей випадок міг стати у пригоді для обґрунтування його власних рішень. «Чому б не вдягти біле корзно на Ланселя? — міркував він. — Це більша честь, ніж він сподівається знайти у своїх Воїнових Синах.»

Кеван повісив змоклу від снігу делію на кілок у світлиці, стягнув чоботи і наказав челядникові принести дров для вогню.

— І келих пряного вина не завадив би, — додав він, влаштовуючись коло комина. — Подбай, май ласку.

Невдовзі вогонь розтопив, наче бурульки, його скрижанілі кінцівки, а вино гарненько зігріло зсередини. Пан Кеван трохи закуняв і вирішив не пити другий келих, бо його день ще далеко не скінчився. Попереду на нього чекали непрочитані звіти, ненаписані листи. «І вечеря з Серсеєю та королем.» Після своєї покутної ходи, дяка богам, племінниця поводилася сумирно та покірно. Послушниці, приставлені до неї служити, доповідали, що третину всіх неспальних годин королева перебувала з сином-королем, ще третину проводила у молитві, а решту — в купелі. Купалася вона чотири чи п’ять разів на день, відтиралася щіткою з кінського волосу та ядучим лужним милом, наче хотіла вщент здерти з себе шкіру.

«Цієї плями не змиєш, хай скільки шкрябай.» Пан Кеван пам’ятав ту дівчинку, якою колись була Серсея — жваву, пустотливу, повну життя. А потім вона розквітла, м-м-м… чи жила колись на світі діва, красніша за неї? «Якби Аерис погодився одружити її з Раегаром, скільки життів урятувалося б, скільки смертей відвернулося?» Серсея б подарувала принцові стільки синів, скільки той забажав би — левів з порфіровими очима та срібними гривами… маючи таку дружину, Раегар вдруге б навіть не глянув на Ліанну Старк. Кеван трохи пригадував дику, шалену вроду північної панни… та хай як гаряче палає смолоскип, йому не рівнятися з вранішнім сонцем.

Втім, який хосен перейматися програними битвами та неподоланими дорогами? Хай про них згадують кволі старці — такий вже їхній негодящий норов. Раегар одружився з Елією Дорнійською, Ліанна Старк померла, Роберт Баратеон узяв Серсею за дружину… і ось до чого все докотилося. Нині ввечері його власна дорога пролягала до покоїв небоги. Де він опиниться лицем до лиця з Серсеєю.

«Мені нема причини почуватися винним, — сказав собі пан Кеван. — Авжеж Тайвин би зрозумів. Це його донька накликала сором на наше ім’я, не я. А все, що робив я, роблено на добро дому Ланістер.»