Слава ЗСУ!

— Яноса Слинта, — відповів Джон. «І хай рятують нас боги.» — Тисяцьким золотих кирей не стають зовсім без хисту. Слинт народився сином різника. Він був сотником на Залізній Брамі, коли помер Манлі Стокварт. Джон Арин підніс його до нового уряду і доручив оборону Король-Берега. Може, наш пан князь не такий йолоп, яким здається. Ось нехай і покаже себе у Сірому Сторожі.

«Подалі від Алісера Терена.»

— Може, воно й так, — відповів Велетень, — та я б його радше приставив за кухарчука до Трипалого Гоба. Хай би різав ріпу на обід — може, хоч її не перепаскудить.

«Дзуськи. З його рук я б не скуштував ані шматочка.»

Минула вже половина ранку, коли князь Янос нарешті з’явився за відданим йому наказом. Джон саме чистив Пазур. Хтось довірив би таку справу джурі чи зброєносцеві, але князь Едард навчив синів дбати про зброю власноруч.

Коли Барило та Скорботний Ед прибули зі Слинтом, Джон подякував їм і запросив князя Яноса сідати. Той сів — рвучко, незграбно та сердито, — схрестив руки на грудях, насупив мармизу і наче не помітив оголеного клинка у руках князя-воєводи. Джон ковзнув намащеною ганчіркою вздовж меча-байстрюка, вдивився у гру вранішнього світла на рясицях… уявляючи, як легко такий меч прорізав би шкіру, сало та жили, щоб відділити потворну макітру Слинта від тулуба. Усі злочини пробачалися тим, хто вдягав чорне, усі союзи та вірність світським володарям забувалися… і все ж Джон не міг знайти у собі сили вважати Яноса Слинта своїм присяжним братом. «Ми — кревні вороги. Він допоміг убити мого батька і доклав усіх зусиль, щоб знищити мене.»

— Князю Яносе. — Джон вклав меча до піхов. — Я віддаю вам провід над замком Сірий Сторож.

Слинт був застуканий зненацька.

— Сірий Сторож?… Це ж там, де ти переліз Стіну зі своїми дичацькими друзяками…

— Саме там. Мушу визнати, фортеця у вельми непоказному стані. Ви її полагодите в міру своїх сил. Почніть з вичищення лісу. Візьміть каміння зі зруйнованих будівель і відновіть ті, які ще стоять.

«Праця буде тяжкою та грубою, — хотів додати він. — Ви спатимете на камені, надто виснажені для скарг і змов. Скоро ви забудете, що таке тепло — зате, може, згадаєте, що таке гідність.»

— Ви матимете тридцятеро людей. Десятьох звідси, десятьох з Тіньової Вежі, і ще десятьох позичить нам король Станіс.

Слинтове обличчя набуло кольору сливи; м’ясисті щоки затремтіли.

— Гадаєш, я не бачу, що тут коїться? Яноса Слинта отак просто круг пальця не обведеш! Мені довірили оборону Король-Берега, коли ти ще в пелюшки срався! Забирай свою руїну собі, байстрюче!

«А я ж дав вам нагоду показати себе, пане князю. Лишив шлях до життя і честі. Якого ви, пане, вщент позбавили мого батька.»

— Ви мене погано зрозуміли, ясний паночку, — мовив Джон. — Це було не прохання, а наказ. Відси до Сірого Сторожа двісті верст. Складайте зброю та броню, прощайтеся, з ким завважите за потрібне, і готуйтеся відбути завтра на світанку.

— Ні! — скочив на ноги князь Янос, перекидаючи з гуркотом за себе стільця. — Я не поїду покірно на морозну смерть! Щоб сам Янос Слинт — і слухав наказів байстрюка зрадника престолу?! Гадаєш, я не маю друзів? Авжеж маю, затям собі! Не лише тут, а й у Король-Березі. Я був князем на Гаренголі! Віддавай свою руїну одному з тих сліпих дурнів, що кидали жереб за тебе, а я цього не потерплю. Чув мене, малий? Я цього не потерплю!

— Доведеться потерпіти.

Слинт не зізволив відповісти, копнув перекинутого стільця геть із дороги та вийшов.

«Він досі бачить у мені хлопчину, — подумав Джон. — Зеленого хлопчину, якого можна злякати лайками та погрозами.» Лишалося тільки сподіватися, що за ніч князь Янос трохи отямиться.

Наступний ранок показав: сподівання були марні.

Джон знайшов Слинта за сніданком у братській трапезній. З ним був пан Алісер Терен і ще кількоро їхніх посіпак. Вони саме з чогось реготали, коли Джон спустився сходами разом із Залізним Еметом та Скорботним Едом; позаду крокували Мулій, Лошак, Рудий Джак Крабб, Рожко Буйцвіт і Овейн-Пришелепок. Трипалий Гоб саме роздавав з казана вівсяну кашу. Королевині люди, люди короля і чорні братчики сиділи за окремими столами; хтось зігнувся над мисками каші, хтось натоптував черево підсмаженим хлібом з салом. Джон побачив за одним столом Пипа з Греном, за іншим — Бовена Марша. У повітрі стояв сморід диму та підгорілого сала; під склепіннями стелі бриніла луна від стукоту ножів та ложок.

Але всі голоси та шум обірвалися разом.

— Князю Яносе, — оголосив Джон, — я дарую вам останню надію на порятунок. Покладіть ложку та йдіть до стайні. Я наказав засідлати вашого коня. До Сірого Сторожа путь неблизька і нелегка.