Слава ЗСУ!

— То й рушай туди сам, шмаркачу! — зареготав Янос Слинт, бризкаючи рідкою кашею собі на груди. — У Сірому Сторожі місце саме таким, як ти. Так мені гадається. Щоб не крутився тут перед очима доброчесних людей, маючи знак звіра на байстрюцькому чолі.

— То ви відмовляєтеся виконати мій наказ?

— Запхай свій наказ у свою байстрюцьку дупу! — відповів Слинт, здригаючись щелепою від обурення.

Алісер Терен слабенько посміхнувся, не зводячи з Джона очей. За одним зі столів почав реготати Годрі Велетнева Смерть.

— Як забажаєте. — Джон кивнув до Залізного Емета. — Заберіть князя Яноса на Стіну…

«…і посадіть до крижаної келії» — хотів був наказати він. День чи тиждень скрученим у крижаному мішку примусили б Слинта труситися у пропасниці та благати про звільнення — Джон був цього певний. «Але щойно він вийде на волю, як знову почне плести змови разом із Тереном.»

«…і прив’яжіть до коня» — хотів був наказати він. Якщо Слинт не хоче їхати до Сірого Сторожа воєводою, то поїде кухарем. «Але мине якийсь час, і він неодмінно втече. А скількох іще підмовить утекти з собою?»

— …і повісьте з неї у зашморгу, — закінчив Джон.

Обличчя Яноса Слинта збіліло, наче молоко. Ложка випала з пальців. Ед та Емет перетнули трапезну, гучно карбуючи кроки на кам’яній підлозі. Бовен Марш роззявив рота, не сказав ані слова і стулив його знову. Пан Алісер Терен сягнув по руків’я меча. «Ну ж бо, — подумав Джон. Пазур висів у нього за спиною. — Оголи клинка. Дай мені привід оголити свого.»

Половина людей у трапезній вже стояла на ногах. Південські лицарі та щитники, вірні королю Станісу, червоній жінці чи обом відразу, присяжні братчики Нічної Варти… Багато з них обрали Джона своїм князем-воєводою. Інші кинули жереби за Бовена Марша, пана Дениса Малістера, Котера Пайка… а хто і за Яноса Слинта. «Пригадую, таких було кількасот.» Джонові стало цікаво, скільки з них знаходиться просто зараз у цій келії.

Якусь мить цілий світ коливався на лезі меча. Потім Алісер Терен прибрав руку від зброї та відступив убік, даючи Едові Толету дорогу.

Скорботний Ед ухопив Слинта під одну руку, Залізний Емет — під другу. Разом вони стягли його з лави.

— Ні! — заперечив князь Янос, бризкаючи кашею з рота. — Ні, приберіть руки! Це ж шмаркач, підлий байстрюк! Його батько був зрадником! На ньому печатка звіра, і отой його вовчисько… Пустіть мене, бо пошкодуєте про день, коли наклали руки на Яноса Слинта! Я маю друзів у Король-Березі! Застерігаю: ви ще…

Слинта вже тягли угору сходами, а він не припиняв лаятися та погрожувати. Джон пішов за ним надвір; позаду швидко порожнів підвал, що правив за трапезну.

У підйомній кліті Слинт на мить вирвався на волю і спробував був опиратися, але Залізний Емет ухопив його за горлянку, вгатив спиною в залізне пруття і швидко придушив опір. Дотоді вже всі мешканці замку Чорного вибігли назовні подивитися, що відбувається. Навіть Вала визирнула зі свого вікна, звісивши довгу золоту косу через плече. На сходах Король-Башти стояв Станіс, оточений лицарями.

— Якщо шмаркач гадає мене злякати, то помиляється! — чулися слова князя Яноса. — Він не посміє мене повісити. Янос Слинт має друзів — вельми впливових друзів, ось побачите…

Решту його слів здмухнуло вітром.

«Ні, так не можна» — подумав Джон, а вголос наказав:

— Стійте!

Емет обернувся, спантеличений.

— Що таке, пане воєводо?

— Я його не вішатиму, — мовив Джон. — Ведіть сюди.

— Порятуй нас, Седмице! — почувся вигук Бовена Марша.

Посмішка на обличчі князя Яноса Слинта нагадувала своєю солодкістю згіркле масло… але швидко згасла, коли Джон наказав:

— Еде! Знайди мені пенька.

І вийняв з піхов Пазур.

Поки шукали годящу колоду, князь Янос розчепірився у підйомній кліті й не хотів виходити; Залізному Еметові довелося витягати його силоміць.

— Ні! — верещав Слинт, поки Емет коли пхав, а коли волік його дворищем. — Відпустіть!… Ви не можете!… Коли Тайвин Ланістер дізнається, ви всі пошко…

Емет вибив з-під нього ноги. Скорботний Ед поставив Слинтові чобіт на спину, щоб утримати на колінах, а Емет підсунув пенька під голову.

— Не смикайтеся — то й смерть буде легшою, — застеріг Джон Сніговій. — А будете ухилятися від меча — однаково помрете, але гидкіше та болісніше. Випростайте шию, пане князю.

Джон обіруч ухопив руків’я меча-байстрюка і високо його здійняв; клинком угору та вниз забігали відблиски блідого світанку.

— Якщо маєте останнє слово, саме час його проказати, — мовив Джон, чекаючи останнього прокляття.

Але Янос Слинт викрутив шию, вирячив очі вгору і заблагав: