Слава ЗСУ!

Князь Годрік перемішав ложкою юшку.

— Невже той старий пірат Саан змусив вас діставатися берега уплав?

— Я зійшов на суходіл з човна, пане князю.

Саладор почекав, доки світло Нічного Ліхтаря з’явиться ліворуч на носі «Валірійця», і тоді висадив Давоса на воду. Принаймні цього їхня дружба ще була варта. Лисенієць радо б забрав його з собою на південь, але Давос відмовився. Станісові потрібен був Виман Мандерлі, і він довірив Давосові зманити того на свій бік. Довіру короля він не зрадить — так сказав Давос Саладорові.

— Пхе, — відповів піратський князь, — він тебе згубить своєю довірою та почесними дорученнями, старий друже. Згубить, от побачиш.

— Ніколи ще не приймав під своїм дахом Правицю Короля, — мовив князь Годрік. — Цікаво, а чи дасть Станіс за вас викуп?

«А й справді — чи дасть?» Станіс жалував Давосові землі, титули та уряди, але чи заплатить він золотом, щоб викупити його життя? «Та він і золота не має. Інакше досі мав би Саладора.»

— Якщо пан князь бажають запитати в його милості, вони можуть знайти його особу в замку Чорному.

Борел щось забурчав собі під носа, тоді спитав:

— А чи Біс теж у замку Чорному?

— Біс? — Давос не зрозумів запитання. — Він у Король-Березі, засуджений на смерть за вбивство свого небожа.

— Як казав мій батечко, на Стіні все взнають останніми. Карлик утік. Проліз між ґратами своєї келії та голіруч розірвав власного батька на шматки. Стражник бачив, як він тікав, червоний з голови до п’ят, наче купався у крові. Королева обіцяла піднести до вельможного панства будь-кого, хто його вб’є.

Давос відчайдушно намагався повірити щойно почутому.

— Ви кажете мені, що Тайвина Ланістера більше немає?!

— Саме так. Загинув од руки власного сина. — Князь ковтнув пива з кухля. — Коли на Сестрах були королі, ми тут не дозволяли карликам жити. Ми їх кидали у море як приношення богам. Септони змусили нас припинити. Ото ще зграя побожних телепнів. Навіщо б іще боги давали людині таке тіло, як не на те, щоб позначити її чудовиськом?

«Князь Тайвин мертвий. Це міняє все на світі.»

— Пане князю, чи не дозволите мені надіслати крука на Стіну? Його милості треба знати про смерть князя Тайвина.

— То й знатиме. Але не від мене. І не від вас, поки ви тут, під моїм дірявим дахом. Я не дозволю казати, що надавав Станісові поради та допомогу. Розставці затягли Сестри у два повстання Чорножарів, і ми всі жорстоко від того постраждали.

Князь Годрік махнув ложкою на стілець.

— Сідайте, пане, поки не впали з ніг. Мої палати вогкі, темні та холодні, але не конче позбавлені гостинності. Ми вам знайдемо сухий одяг, але спершу попоїжте.

Він загукав, і до палати увійшла жінка.

— Треба погодувати гостя. Принеси пива, хліба і сестринської юшки.

Пиво було брунатне, хліб — чорний, юшка — вершково-біла. Жінка подала її у мисці, вибраній з черствого буханця. Юшка була щедро заправлена цибулею, морквою, ячменем, білою та жовтою ріпою на додачу до м’яса морських мушель, тріски та крабів; усе це плавало в гарячому озері густої сметани та масла. Саме така страва була доречна, щоб зігріти людину до самих кісток холодної вогкої ночі. Давос заходився жваво та вдячно закидати її ложкою до рота.

— Ви вже куштували сестринську юшку?

— Куштував, пане князю.

Таку юшку подавали по всіх Трьох Сестрах, у кожній корчмі та заїжджому дворі.

— Ця краща за всі, які ви їли. Її варить Гелла, донька моєї доньки. А ви одружені, цибульний лицарю?

— Одружений, пане князю.

— Шкода. Бо Гелла якраз незаміжня. З негарних дівчат робляться найкращі дружини. Тут аж три різновиди крабів: червоні, краби-павуки і завойовники. Крабів-павуків я намагаюся не їсти, хіба що у сестринській юшці. Бо це ж наче їсти родичів.

Вельможний пан махнув рукою на корогву, що висіла над холодним чорним комином. Там було вигаптувано краба-павука — білого на сіро-зеленому полі.

— Ми чули, начебто Станіс спалив свого Правицю.

«Мого попередника.» Мелісандра віддала Алестера Флорента своєму богові ще на Дракон-Камені, щоб вичарувати вітер на північ. Князь Флорент зберігав гідне мовчання, коли люди королеви прив’язували його до стовпа — наскільки майже гола людина здатна зберігати гідність. Та коли полум’я лизнуло Флорентові ноги, він почав верещати, і саме той вереск поніс кораблі аж до Східної-Варти-біля-Моря, якщо вірити червоній жінці. Давосові не подобався такий вітер. Йому все здавалося, що він відгонить смаленою плоттю і виє у корабельних линвах, наче жива душа у смертній муці. «На його місці міг бути я.»