Слава ЗСУ!

— Так само, як і мене, — відповів Давос Лукомор.

Джон

Короля-за-Стіною привели з руками, зв'язаними конопляною мотузкою, та зашморгом на шиї.

Інший кінець мотузки був заплутаний навколо сідельної луки огиря пана Годрі Парина. Велетнева Смерть і його кінь були вбрані в обладунки висрібненої сталі, прикрашені карбом. На Мансові Розбишаці була сама тільки тонка сорочка, що лишала кінцівки відкритими холодові. «Хоч би кобеняка йому лишили, — подумав Джон Сніговій, — того самого, який дичацька жінка латала смугами червоного шовку.»

Не диво, що Стіна того дня плакала.

— Манс знає страхолюдну пущу краще за будь-якого розвідника, — казав Джон королю Станісу в останній спробі переконати його милість, що Король-за-Стіною буде йому корисніший живим, ніж мертвим. — Він знає Тормунда Велетнебоя. Він бився з Іншими. Він мав ріг Джорамуна і не дмухнув у нього. Він не зруйнував Стіну, хоча міг би!

Та його слова впали на глухі вуха. Станіс лишився непохитним. Закон казав просто і ясно: втікач із Варти має втратити життя.

Під Стіною, що плакала слізьми, пані Мелісандра здійняла свої білі, бліді руки.

— Всі ми мусимо обирати! — проголосила вона. — Чоловіки й жінки, старі й молоді, чесні та прості… вибір перед усіма один і той самий.

Її голос нагадав Джонові Сніговію про ганус, мушкатний горіх та гвоздики. Вона стояла при боці короля на дерев’яному риштунку, зведеному над ямою.

— Ми обираємо світло або пітьму. Ми обираємо добро або зло. Ми обираємо істинного бога або хибного.

Рясне брунатно-сиве волосся Манса Розбишаки обліпило йому обличчя, поки він простував до місця кари. Він відкинув їх сплутаними руками, посміхаючись, та коли побачив клітку, мужність його зрадила. Королевині люди зробили її з дерев страхолюдної пущі, молодих пагонів та гнучких гілок: соснових, липких від смоли, та білих, наче кістка, пальців оберіг-дерев. Гілки та стовбури зігнули, скрутили разом, переплели у дерев’яну решітку та підвісили високо над глибокою ямою, закладеною сухими колодами, листям і розпалом.

Король дичаків аж сахнувся, побачивши все перед собою.

— Ні! — скрикнув він. — Змилуйтеся! Так не можна, я не король, вони…

Пан Годрі смикнув за мотузку. Король-за-Стіною не мав іншого вибору, крім потягтися за ним, запинаючись; зашморг придушив його останні слова.

Зрештою він не встояв на ногах і впав, і тоді Годрі потяг його за конем. Манс був геть скривавлений, коли королевині люди почасти уштовхнули, почасти внесли його до клітки. З тузінь стражників узялося за мотуззя, щоб підняти її в повітря.

Пані Мелісандра пильно стежила за витяганням клітки.

— ВІЛЬНИЙ НАРОДЕ! Ось стоїть ваш облудний король. А ось ріг, яким він обіцяв зруйнувати Стіну!

Двоє королевиних людей винесли наперед ріг Джорамуна: чорний, схоплений кільцями старого золота, у вісім стоп завдовжки від кінця до кінця. На кільцях вирізані були руни — стародавні письмена першолюдей. Джорамун помер тисячі років тому, але Манс віднайшов його могилу під льодовиком, високо у Мерзляках. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Ігритта казала Джонові, що Манс рогу не знайшов. «Або вона брехала, або Манс зберігав таємницю навіть від своїх.»

Тисяча бранців спостерігали з-за дерев’яних ґратів палісаду, як піднімають ріг. Усі були обірвані та змучені голодом. «Дичаки» — так їх величали у Семицарстві; себе ж вони називали «вільний нарід». Але зараз вони не виглядали ані дикими, ані вільними — лише голодними, переляканими, занімілими.

— Ріг Джорамуна? — спитала Мелісандра. — Ні! Краще звати його Рогом Пітьми. Якщо Стіна впаде, то настане ніч — довга ніч без кінця. Цього не повинно статися. І не станеться! Господь Світла побачив, що діти його потерпають у небезпеці, та надіслав до них захисника — Азора Ахая відродженого!

Вона майнула рукою в бік Станіса, і великий рубін на її шиї замерехтів світлом.

«Він — камінь, а вона — полум’я.» Очі короля нагадували темні синці, глибоко поховані у кощавому обличчі. Він мав на собі сірий панцирний обладунок; облямована хутром парчова делія стікала золотою річкою з широких плечей. На панцирі проти серця короля було викарбувано палаюче серце Господа Світла. Голову оперізував вінець червоного золота з зубцями у вигляді кривих язичків полум’я. Коло нього стояла Вала, висока та вродлива. На її голову поклали простого обруча з темного спижу, але у ньому вона виглядала величніше, ніж Станіс у золоті. Очі дівчини були сірі, бестрашні, дивилися прямо і незворушно. Під горностаєвим кожушком вона носила біле і золоте. Медового кольору волосся заплетене було у складну косу, перекинуту через праве плече аж до стану. Холодок у повітрі додав барви її щокам.