Слава ЗСУ!

— Пане великий шафарю, — мовив Джон до Марша, — розламайте палісад на дрова і вкиньте трупи у вогонь.

— Слухаю волю пана воєводи. — Марш гавкнув накази, з лав Варти повибігали його шафарі й кинулися у напад на дерев’яні стіни. Великий шафар спостерігав за ними, хмурніючи. — Оці дичаки… як гадаєте, пане воєводо, вони збережуть вірність?

— Дехто збереже. Певно, не всі. Ми маємо власних боягузів і шахраїв, слабаків і дурнів. Вони — так само.

— Але в нас є обітниці… ми присягаємося боронити державу…

— Щойно вільний нарід оселиться у Дарунку, як стане частиною цієї держави, — зауважив Джон. — Прикрі дні настали, і що далі, то чекай прикріших. Ми бачили обличчя справжнього ворога — мертве біле обличчя з яскравими блакитними очима. Вільний нарід його теж бачив. Тут Станіс не помиляється. Ми мусимо залучити дичаків до спільної справи.

— Спільна боротьба зі спільним ворогом… з цим я можу погодитися, — відповів Бовен Марш, — та це не означає пускати десятки тисяч голодних дикунів крізь Стіну на наш бік. Хай повертаються до своїх сіл і б’ються з Іншими там. А ми засиплемо прохід. Отел каже, це не має бути важко. Треба лишень заповнити його камінням і налити води крізь стельні бійниці. Решту зробить Стіна. Холод, вага… за поворот місяця прохід зникне, наче його ніколи й не було. Ворогові, хто б він не був, доведеться прорубати собі шлях наскрізь.

— Або лізти верхом.

— Оце навряд, — заперечив Бовен Марш. — Це ж не наскочники, що приходять по жінок та здобич. Тормунд матиме при собі старих, дітей, отари овець та кіз, ба навіть мамутів. Йому потрібна буде брама, яких лишилося три. А якщо надішле людей перелізти верхом… то й гаразд, захиститися від них легше, ніж настромити на сандолю рибу в казанку.

«Риба не може вилізти з казанка і встромити щось тобі в живіт.» Джон перелазив через Стіну сам і знав, про що йдеться.

Марш правив далі:

— Лучники Манса Розбишаки випустили по нас, мабуть, тисяч десять стріл — судячи з тих, що ми зібрали. Не більше ніж кількасот долетіло до вершечку Стіни, більшість — підхоплені випадковим поривом вітру. Рудий Алин з Рожегаю — єдиний, який там загинув. І навіть його вбило падіння, а не стріла, що влучила в ногу. А от Донал Нойє загинув, утримуючи браму. Так, він мужньо боровся… але якби браму було запечатано, наш хоробрий зброяр досі був би з нами. Скільки б не було ворогів — сто або сто тисяч — поки ми на Стіні, а вони унизу, їм не по силі щось нам зробити.

«Він має рацію.» Військо Манса Розбишаки розбилося об Стіну, як хвиля об скелястий берег, хоча захищала її купка старців, зелених хлопчаків та немічних калік. І все ж те, що пропонував Бовен, Джонові не припало до душі.

— Якщо ми засиплемо браму, то не зможемо висилати розвідників, — зауважив він. — А тоді станемо наче сліпі.

— Остання розвідка воєводи Мормонта коштувала Варті чверть її братчиків, ласкавий пане. Ми мусимо зберігати ті сили, які ще в нас лишилися. Кожна смерть послаблює нас, ми витягаємося вздовж Стіни так тонко, так крихко… «Займай висоту і перемагай у битві» — казав мені колись мій дядько. А нема висоти вищої, ніж Стіна, пане князю-воєводо.

— Станіс обіцяє землю, харч і правосуд усім дичакам, які схиляться перед ним. Він нізащо не дозволить нам запечатати браму.

Марш завагався.

— Воєводо Сніговію… не до смаку мені переповідати чутки, але подейкують, що ви надто вже… заприязнилися до князя Станіса. Хтось навіть твердить, що ви… е-е-е…

«Бунтівник, зрадник і перебіжчик, так-так, а ще байстрюк і варг. Янос Слинт помер, але брехня його живе.»

— Я знаю, що вони твердять. — Джон чув шепітки, бачив, як відвертаються люди, коли він перетинає подвір’я. — То чого ви від мене хочете? Чи мушу я підняти меч проти Станіса і дичаків одночасно? Його милість має утричі більше вправних бійців, ніж ми, а на додачу є нашим гостем. Його захищає закон гостинності. До того ж ми винні йому і його людям борг.

— Хай князь Станіс допоміг нам, коли ми потребували допомоги, — уперто буркнув Марш, — та незважаючи на те, лишився бунтівником, чия справа приречена. Так само будемо приречені й ми, якщо Залізний Престол назве нас зрадниками. Треба мати певність, що ми не станемо на бік переможених.

— Я не маю наміру ставати на чийсь бік, — мовив Джон, — але, пане великий шафарю, не маю і тієї певності щодо переможця у цій війні, яку, здається, маєте ви. Авжеж не зараз, коли князя Тайвина більше немає.

Якщо вірити чуткам, що приходили королівським гостинцем, Правицю Короля вбив власний син-карлик, застукавши у нужнику. Джон колись мав побіжне знайомство з Тиріоном Ланістером. «Він узяв мою руку і назвав мене другом.» Важко вірилося, що той маленький чоловічок зважився вбити власного батька. Проте смерть князя Тайвина ні в кого начебто не викликала сумнівів.