Слава ЗСУ!

— Іншим разом, — збрехав князь-воєвода Нічної Варти. — Еде, лишайся і повечеряй. А я ще маю недороблені справи.

Повітря ззовні здавалося ще холоднішим, ніж раніше. На іншому кінці замку Джон бачив світло свічок у вікні Королівської Башти. Вала стояла на даху башти, роздивляючись Стіну над собою. Станіс тримав її у кімнаті нагорі, не бажаючи далеко відпускати, але дозволяв гуляти верхівкою башти, щоб розім’яти ноги. «Самотньо виглядає, — подумав Джон. — Самотньо, але чарівно.» Ігритта теж була у свій спосіб нічогенька, надто з рудим, поцілованим вогнем, волоссям, але головним чином її обличчя робила живим та звабливим її посмішка. Вала ж не мала потреби навіть посміхатися; при будь-якому дворі цього широкого світу на її красу звертали б усі чоловічі очі.

Проте любов своїх полонителів і тюремників дичацькій принцесі спізнати не довелося. Вона їх зневажала, кликала «колінкарями» і тричі намагалася втекти. Коли один стражник легковажно забувся в її присутності, вона вихопила кинджала з його піхв і вдарила у шию — ще трохи вліво, і вбила б на смерть.

«Самотня, чарівна, смертельно небезпечна, — подумав Джон Сніговій, — але може бути моя. Разом із Зимосіччю та ім’ям мого вельможного батька.» Натомість він обрав чорний стрій та стіну з криги. Натомість він обрав честь. «Таку, яку до снаги мати байстрюкові.»

Стіна височіла праворуч, поки Джон перетинав дворище. Височезна гора льоду нагорі блищала блідим сяйвом, але унизу все потопало в тіні. За ґратами брами виднілося тьмяне жовтогаряче світло — там вартові сховалися від вітру. Джон чув скрипіння ланцюгів — то підйомна кліть розгойдувалася і шкреблася по кризі. Вартові нагорі, мабуть, зараз купчаться навколо жарівниці у хатинці-зігрівайці та кричать один до одного, щоб розчути бодай щось за цим вітром. А може, навіть облишили даремні зусилля і поринули кожен у свій ставок мовчазних думок і спогадів. «Я мав би зараз ходити льодом. Стіна-бо належить мені.»

Він проминув випалену шкаралупу Воєводської Вежі, пройшов повз місце, де на його руках померла Ігритта, аж тут поруч з’явився Привид, паруючи теплим подихом у повітрі. При місячному світлі його червоні очі виблискували, наче озера рідкого вогню. Смак гарячої крові наповнив Джонового рота, і він зрозумів, що цієї ночі Привид зарізав здобич. «Ні, — подумав він, — я людина, не вовк«. Потім витер рота тилом долоні в рукавиці та сплюнув додолу.

Клідас і досі займав помешкання під крукарнею. Він вичовгав до дверей на Джонів стукіт зі свічкою в руці та прочинив їх на волосину.

— Я вам не завадив? — спитав Джон.

— Аж ніяк. — Клідас прочинив двері трохи ширше. — Я тут гаряче вино приправляю. Чи не бажають пан воєвода випити кухлика?

— Радо і охоче.

Джонові руки геть затерпли з холоду. Він стягнув рукавиці й порозминав пальці.

Клідас повернувся до комина помішати вино. «Йому шістдесят, як один день. Він кволий старий. Здавався молодим лише поруч з Аемоном.» Опецькуватий, круглий поставою, Клідас мав підсліпуваті рожеві очі якогось нічного створіння; на голому черепі лишилося кілька білих волосин. Коли він налив, Джон узяв кухля обіруч, понюхав приправи, зробив ковток. Грудьми розтеклося тепло. Він знову ковтнув, довше і глибше, щоб прибрати з рота смак крові.

— Королевині люди кажуть, Король-за-Стіною помер смертю боягуза. Він плакав, благав про милість і зрікався свого титулу.

— Саме так. А Світлоносець палав яскравіше, ніж я колись бачив. Яскраво, наче саме сонце. — Джон підняв кухля. — За Станіса Баратеона і його чарівний меч.

Вино в роті відгонило гіркотою.

— Його милість має нелегкий норов. Як майже всі, хто носить королівський вінець. Багато добрих людей ставали поганими королями, казав колись маестер Аемон, а з деяких поганих людей вийшли нічогенькі королі.

— Кому і знати, як не йому. — Аемон Таргарієн знав дев’ять королів на Залізному Престолі. Він був сином короля, братом короля, дядьком короля. — Я подивився ту книжку, яку мені лишив маестер Аемон. «Нефритову скарбницю». Там є сторінки про Азора Ахая. Світлоносець — то був його меч, гартований у крові його дружини, якщо вірити Вотарові. Після гарту Світлоносець ніколи не був холодний на дотик, але завжди теплий, як тепла і жива Нісса Нісса. У битві клинок палав гарячим полум’ям. Якось Азор Ахай боровся з чудовиськом і коли встромив йому клинок у черево, кров того почала кипіти. Дим та пара виходили в нього з рота, очі плавилися і стікали щоками, тіло вибухнуло вогнем.

Клідас кліпнув очима.

— Меч, який сам виробляє тепло…

— …став би нам тут, на Стіні, у пригоді. — Джон відставив кухоль з вином і нап’яв чорні замшові рукавиці. — Шкода, що меч Станіса холодний. А було б цікаво побачити, як його Світлоносець поводиться у битві. Дякую вам за вино. Привиде, за мною.