Слава ЗСУ!

Малий Вальдер прогнав його, підпихаючи у спину, проходом між довгими столами, де вечеряла залога замку. Він відчував на собі численні очі. Найкращі місця коло помосту обіймали улюбленці Рамзая, котрих кликали Байстрючатами. Бен Кістяк — старий доїжджачий при улюблених мисливських хортах його вельможності. Дамон на прізвисько Потанцюй-Мені, білявий та зовсім юний обличчям. Хрипло, що втратив язика за необачні слова у присутності князя Руза. Кислий Алин. Гицель. Жовтий Пуць. Далі, нижче солі, сиділи інші, яких Смердюк знав наочно, коли не за іменами: служиві латники та десятники варти, стражники, ключники та кати. Були там і незнайомці теж — обличчя, бачені ним уперше. Дехто кривився, коли він проходив повз, а інші реготали. «Гості, — подумав Смердюк. — Друзі його вельможності. Мене привели їх розважити.» Холодок жаху пробіг спиною.

За високим столом у кріслі свого панотця сидів Болтонів Байстрюк, пригощаючись із батькового кухля. Стіл поділяли з ним двоє старих чоловіків, у яких Смердюк з одного погляду упізнав вельможних панів. Один був кощавий, з сірими кремінними очима, довгою білою бородою та обличчям твердим, наче зимовий лід. Він мав на собі кожух з розкошланої ведмежої шкури, поношений та засмальцьований. Під ним виднілася коротка кольчуга, яку він не зняв навіть за столом. Другий пан був теж кощавий тілом, але скривлений всюди, де перший був прямий та ставний. Одне з його плечей було вище за інше, і над мискою він схилявся, наче стерв’ятник над падлом. Сірі очі дивилися жадібно, зуби були жовті, розгалужена борода мінилася барвами снігу та срібла, до плямистого черепа чіплялося кілька пасем волосся. Але делія на ньому була м’яка, доброї вовни, з облямівкою чорного соболя, застібнута зіркою куваного срібла.

Рамзай був одягнений у чорне та рожеве: чорні чоботи, чорний пас та піхви меча, чорний шкіряний кунтуш на рожевому оксамитовому жупані з темно-червоним єдвабом у розрізах. У правому вусі виблискував гранат, вирізаний у подобі краплі крові. Та незважаючи на пишність вбрання, він лишався з себе доволі бридким: широким у кістках, обвислим у плечах, занадто пухким плоттю — що обіцяло потворну жирність у старші літа. Шкіра його була рожева, поплямована родимками, ніс широкий, ротик маленький, волосся довге, темне і сухе. Губи були товсті та м’ясисті, але перше, що в ньому помічали люди, були його очі. Рамзай успадкував їх від свого вельможного батька: маленькі, близько посаджені, моторошно бліді. «Примарно-сірим» звали люди такий колір. Та радше сказати, Рамзаєві очі не мали кольору зовсім, наче дві друзки брудного льоду.

Побачивши Смердюка, Рамзай розтягнув губи у вологу посмішку.

— Осьде він, мій старий сумний друзяка.

Чоловікам коло себе він пояснив:

— Смердюк був зі мною від самого дитинства. Його подарував мені панотець на знак любові та приязні.

Двоє панів перезирнулися.

— Я чув, вашого слуги більше немає на світі, — мовив той, що мав сутулі плечі. — Казали, його вбили Старки.

Князь Рамзай гигикнув.

— Залізняки полюбляють казати: що мертве, те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне. Ось як Смердюк. Хай від нього і тхне могилою.

— Від нього тхне гівном і засохлим блювотинням. — Сутулий пан відкинув кістку, яку гриз, і витер пальці скатертиною. — Чи є поважна причина, з якої ми маємо терпіти це одоробло за вечерею?

Другий пан — ставний старий у кольчузі — оглянув Смердюка своїми кремінними очима.

— Ану ж придивися! — закликав він іншого. — Волосся його збіліло, він втратив півтора пуди ваги, але це не слуга. Хіба ти забув?

— Отакої! Невже це він? Старків вихованець. Завжди зуби шкірив.

— Тепер не дуже шкірить, — зізнався князь Рамзай. — Тих його гарненьких білих зубиків трохи поменшало. Моїм клопотом.

— Краще б ви поклопоталися йому горло врізати, та й по тому, — мовив пан у кольчузі. — Собака, що напав на хазяїна, годиться лише на шкуру.

— О, шкури я з нього зняв — трохи тут, трохи там, — запевнив Рамзай.

— Так, володарю. Я був поганим, ласкавий пане. Зухвалим і…

Він лизнув губи, намагаючись пригадати свої провини. «Служи і корися, — сказав він собі, — і тобі дозволять жити, і не відріжуть те, що в тебе лишилося. Служи і корися, імені свого не забувай. Смердюк, Смердюк, жалюгідний блазнюк…»

— …непокірним і…

— В тебе навколо рота кров, — зауважив Рамзай. — Ти знову пальці жував, га, Смердюку?

— Ні. Ні, ласкавий пане, присягаюся!

Якось Смердюк намагався відгризти собі підмізинного пальця, щоб зупинити біль — після того, як із нього здерли шкіру. Князь Рамзай ніколи просто так не відтинав людині пальця — він полюбляв оббілувати його і залишити, щоб плоть висихала, лупилася і загнивалася. Смердюка били батогами, різали і розтягали на дибі, але не було болю нищівнішого за той, що приходив після білування. Саме такий біль зводив людей з глузду; довго терпіти не ставало сили нікому. Рано чи пізно жертва починала верещати: «Благаю, не треба більше, зупиніть біль, відріжте його!», і тоді князь Рамзай виконував прохання. То була гра, в яку він полюбляв гратися. Смердюк вивчив її правила, про що свідчили його руки та ноги, але того разу він забувся і спробував зупинити біль самотужки — зубами. Рамзая це не потішило, і непокора коштувала Смердюкові ще одного пальця на нозі.