Слава ЗСУ!

— Я їв щура, — промимрив він.

— Щура?! — Бліді Рамзаєві очі блимнули у світлі смолоскипа. — Усі щури у Жахокромі належать моєму вельможному батькові. Як ти смів їсти його тварину без мого дозволу?

Смердюк не знав, що сказати, а тому змовчав. Одне хибне слово коштувало б йому пальця на нозі, ба навіть на руці. Доти він втратив два пальці на лівиці, мізинець на правиці, але лише один мізинець на правій нозі проти трьох на лівій. Рамзай полюбляв жартувати, що час відновити йому рівновагу, аби рівніше ходив. «Ласкавий пан жартує, — переконував він себе. — Пан не хоче мені шкодити, він сам сказав. Він робить мені боляче тільки тоді, коли я змушую його гніватися.» Його ласкавий пан був добрий та милостивий. Адже за деякі слова, сказані Смердюком тоді, коли він іще не вивчив свого імені та належного місця, пан міг би оббілувати йому обличчя.

— Я вже знудився з вашої вистави, — мовив пан у кольчузі. — Вріжте йому горло, та й по тому.

Князь Рамзай наповнив кухля пивом.

— Е ні, я не хочу псувати наше свято, ясний пане. Смердюче! Маю для тебе радісні вісті. Я одружуюся. Мій панотець везе мені панну Старк. Доньку князя Едарда — Ар’ю. Ти ж пам’ятаєш маленьку Ар’ю, хіба ні?

«Ар’ю-Підніжку, — трохи не відповів він. — Ар’ю-Коняку.» Роббову молодшу сестру, темноволосу, довгопику, тонку, як тростина, завжди брудну з голови до ніг. «Гарнюня в них була Санса.» Він пригадав часи, коли сподівався, що князь Едард Старк видасть за нього Сансу і оголосить своїм сином, але то були дитячі марення. Щодо Ар’ї…

— Я пам’ятаю її. Ар’ю.

— Вона стане володаркою Зимосічі, а я — її володарем.

«Але ж вона — маленька дівчинка.»

— Так, ласкавий пане. Покірно вітаю.

— Ти прийдеш до мене на весілля, Смердюче?

Він завагався.

— Якщо така ваша воля, ласкавий пане.

— О так, саме така.

Він знову завагався. Чи немає тут якоїсь жорстокої пастки?

— Так, ласкавий пане. З вашої волі та ласки. Це буде велика честь для мене.

— Тоді тебе треба вийняти з того гидкого підземелля. Ми тебе відшкрябаємо, будеш аж рожевий. Дамо чистий одяг, трохи попоїсти. Ріденької смачної каші — непогано, хіба ні? Може, трохи горохового пирога зі шкварками. Я маю для тебе невеличке доручення. Але щоб служити мені, ти маєш відновити сили. Ти ж хочеш служити мені, я знаю.

— Так, ласкавий пане. Понад усе на світі. — Усім тілом його пробігли дрижаки. — Я ваш Смердюк. Дозвольте мені служити вам. Благаю.

— Ну коли ти благаєш, хіба я можу відмовити? — посміхнувся Рамзай Болтон. — Я їду на війну, Смердюче. А ти поїдеш зі мною і допоможеш привезти звідти мою красну діву-наречену.

Бран

Крук скрикнув, і Бранові чомусь побігли спиною дрижаки. «Я ж майже дорослий чоловік, — мусив він нагадати собі. — Я маю бути хоробрим.»

Але повітря навколо було різке, холодне, моторошне. Зляканим почувався навіть Літо — хутро на його карку стояло дибки. Схилом гори простяглися чорні голодні тіні. Дерева зігнулися і скрутилися під вагою намерзлої криги. Деякі ледве нагадували дерева — вбрані від коренів до найменших гілочок у скрижанілий сніг, вони стояли купами, наче велетні, страшні потворні істоти, зіщулені під морозним вітром.

— Вони тут.

Розвідник витяг меча.

— Де? — стиха запитала Мейра.

— Близько. Не знаю. Десь тут.

Крук заверещав знову.

— Ходор, — прошепотів Ходор.

Він ховав руки від холоду під пахвами; з бурого куща бороди висіли бурульки, вуса перетворилися на кавалок замерзлих шмарклів, що химерно відбивав червоні відблиски західного сонця.

— Вовки теж близько, — застеріг Бран. — Ті, які за нами йшли. Літо їх чує, коли ми під вітром.

— Вовки — найлегші з наших ворогів, — мовив Холоднорукий. — Ми мусимо лізти нагору. Скоро стемніє. Краще вам бути всередині, коли настане ніч. Їх вабить ваше тепло.

Він зиркнув на захід, де крізь дерева проглядали останні промені сонця, схожі на тьмяне сяйво віддаленого багаття.

— Це єдиний вхід? — спитала Мейра.

— Є ще чорний. За п’ятнадцять верст на північ у глибокій скалубині.

Йому не довелося пояснювати. Навіть Ходор не зумів би спуститися вузькою щілиною в землі чи скелі з Браном на спині, а Йодженові було однак не подолати хоч п’ятнадцять верст, хоч тисячу.

Мейра роздивилася схил гори.

— Шлях начебто вільний.

— Начебто, — похмуро буркнув розвідник. — Холод чуєте? Там щось є. Але де ж вони?

— Усередині печери? — припустила Мейра.

— Печеру стережуть. Туди їм не пройти. — Розвідник показав вістрям меча. — Онде вхід, бачите? На середині схилу, між оберіг-деревами, щілина у скелі.