Слава ЗСУ!

— Бачу, — мовив Бран. Звідти вилітали круки і залітали назад.

Ходор переступив з ноги на ногу.

— Ходор.

— Я бачу лише закапелок у скелі, — мовила Мейра.

— Там є прохід. Спершу крутий та кривий, наче гірський струмок. Якщо досягнете його, врятуєтеся.

— А ви?

— Печеру охороняють.

Мейра роздивилася заглибину в скелі.

— Відси дотуди з півтисячі сажнів, не більше.

«Так, не більше, — подумав Бран, — але все вгору схилом.» Гора була крута, заросла лісом. Сніг припинився ще три дні тому, але ані крихти його не розтануло. Під деревами землю вкривала біла ковдра — недоторкана, бездоганна.

— Тут нікого нема! — зухвало заявив Бран. — Погляньте на сніг — жодного відбитку.

— Білоходи ступають снігом легко-легко, — мовив розвідник. — На їхніх стежках не знайдеш відбитків.

Згори йому на плече злетів крук. Останнім часом з ними лишилося хіба з тузінь великих чорних птахів. Решта зникла дорогою — щоранку вони прокидалися віді сну і знаходили коло себе чимраз менше крилатих супутників.

— Ходи! — крякнув птах. — Ходи, ходи!

«Триокий гайворон, — подумав Бран. — Зеленовидець.»

— Тут не надто далеко, — мовив він. — Трохи видертися вгору, і будемо в безпеці. Може, навіть вогонь запалимо.

Усі вони змерзли, змокли і зголодніли, за винятком хіба розвідника, а Йоджен Троск був уже не в змозі ходити сам.

— Ви йдіть.

Мейра Троск схилилася над братом. Той сидів у западині стовбуру старого дуба, заплющивши очі, й шалено тремтів. Невеличка смужка обличчя, що виднілася з-під каптура та шалика, була бліда, наче навколишній сніг, хіба що теплий подих парував із ніздрів. Мейра тягла його на собі цілісінький день. «Їжа та вогонь повернуть його до життя» — переконував себе Бран, хоча сам був не певний.

— Я не можу водночас і битися, і тягти Йоджена. Гора надто похила, — казала Мейра. — Ходоре! Неси Брана до тієї печери!

— Ходор, — відказав Ходор і ляпнув долонями.

— Йодженові треба попоїсти, та й усього, — промимрив Бран, почуваючись жалюгідно.

Відколи велетенський олень упав утретє й востаннє, а відтак Холоднорукий став коло нього на коліна у сніг, пробурмотів благословення невідомою мовою і врізав горлянку, минуло вже дванадцять днів. Бран рюмсав, наче мале дівча, коли на сніг вихлюпнула гаряча яскрава кров. Ніколи ще він не почувався таким безпорадним калікою, як тоді, коли дивився на Мейру Троск і Холоднорукого, що патрали відважну істоту, котра пронесла їх так далеко на північ. Він казав собі, що не їстиме, що краще голодувати, ніж розкошувати плоттю вірного друга, та зрештою поїв аж двічі — у власній шкурі та у шкурі Літа. Хай як олень висох від голоду та поневірянь, але кусні м’яса, вирізаного з тіла звіра розвідником, живили їх протягом аж семи днів, доки вони не прикінчили рештки, скупчившись над вогнем у руїнах старого городища на пагорбі.

— Так, йому треба попоїсти, — погодилася Мейра, пестячи братове чоло. — Нам усім треба. Але їсти тут нема чого. Ходіть собі.

Бран змигнув сльозу і відчув, як вона крижаніє на щоці. Холоднорукий узяв Ходора за плече.

— Темнішає. Якщо їх тут нема, то скоро будуть. Ходімо.

Нічого не відповівши, Ходор струсив налиплий на ноги сніг і почалапав угору крізь замети з Браном на спині. Холоднорукий обережно скрадався поруч, тримаючи меча у чорній руці. Літо трусив слідом. Подекуди сніг лежав вище за нього; тоді великий лютововк мусив зупинятися та розгрібатися щоразу, як пірнав крізь тоненьку кірку.

Поки вони дерлися вгору, Бран незграбно обернувся назад у своєму кошику і побачив, як Мейра обіймає брата однією рукою під пахви, щоб підняти на ноги. «Він для неї заважкий, а вона заморена голодом і не має вже колишньої сили.» Мейра стискала в іншій руці жаб’ячу сандолю і встромляла її зубцями в сніг, щоб хоч якось підпертися. Вона саме почала підніматися схилом, почасти тягнучи, почасти несучи брата, коли Ходор пройшов між двома деревами, і Бран загубив їх з очей.

Гора ставала дедалі крутішою. Сніг рипів під Ходоровими чобітьми. Одного разу йому під ногу трапився камінь, велетень запнувся і трохи не покотився назад схилом, якби розвідник не впіймав його за руку і не врятував.

— Ходор, — мовив Ходор.

Кожен подих вітру здіймав у повітря тонкий білий порох, що в останніх променях дня сяяв, наче дрібне скло. Навколо них ляпали крилами круки; один пролетів просто над головою і зник у печері. «Чотири десятки сажнів, — подумав Бран, — зовсім недалечко.»

Раптом Літо зупинився при початку крутої смуги нетоптаного білого снігу. Лютововк покрутив головою, нюхнув повітря, загарчав. Настовбурчивши хутро, він почав задкувати.