знайди книгу для душі...
— Вище Смутку на річці немає закону — вже тисячу років.
— І людей теж немає, скільки я бачу.
Тиріон помітив уздовж берегів якісь руїни — купи мурованого каменю, порослі бур’яном, мохом та квітками, — але жодних слідів людських домівок.
— Ти, Йолло, не знаєш цієї річки. Тут кожною протокою скрадаються піратські човни, а в руїнах ховаються збіглі невільники — бо ловці рабів рідко заходять так далеко на північ.
— Мені вже так обридли тутешні черепахи, що побачити ловця рабів — то була б приємна розрада.
Тиріон не був збіглим невільником і не надто боявся, що його впіймають людолови. Та й пірати навряд чи потурбували б човен, що йшов униз річкою — все варте їхньої уваги пливло угору з Волантису.
Коли сало скінчилося, Качур пхнув Молодого Грифа у плече кулаком.
— Час набити трохи синців. Сьогодні в нас мечі.
— Мечі? — вишкірився Молодий Гриф. — Мечі — це добре.
Тиріон допоміг йому вдягтися для двобою — у важкі штани, підбитий каптан і старий, весь в ум’ятинах панцирний обладунок. Пан Роллі натягнув на плечі виварену шкіру та кольчугу. Обидва вділи на голови шоломи і вибрали собі тупі мечі-півтораки зі скрині зброї. А тоді взялися на задньому чардаку до справи — завзято рубати один одного на очах решти вранішнього товариства.
Коли вони билися буздуганами або затупленими сокирами, більший зріст і дужі руки пана Роллі швидко долали опір супротивника. У бою мечами сили були рівніші. Жоден із двох цього ранку не взяв до рук щита — на чардаку тривала гра ударів та уколів, відбивів та ухилів, швидких кроків уперед та назад. Річкою котилася луна їхнього двобою. Молодий Гриф завдавав більше ударів, але Качурові були дошкульніші. За якийсь час здоровань почав утомлюватися, здіймати меча нижче і повільніше. Молодий Гриф відвернув усі його удари один за одним і ринув у шалений напад. Пан Роллі мусив сахатися і відступати. Коли вони досягли стерна, малий зв’язав клинки, вдарив Качура плечем і викинув у річку через облавок.
Качур випірнув, відпльовуючись і клянучи усе на світі, та почав ревти, щоб його виловили, поки костогризи не відчухрали йому яйця. Тиріон сам кинув йому кінець линви.
— Качури мали б плавати трохи краще, — мовив він, разом із Яндрі витягаючи лицаря на «Соромливу діву».
У відповідь пан Роллі ухопив Тиріона за комір.
— Ану ж подивимося, як плавають карлики, — сказав Качур і жбурнув Тиріона головою вперед у води Ройни.
Проте сміятися останнім випало таки карликові — плавати він умів вельми незле і бадьоро поплив за човном… аж доки ноги не схопила судома. Молодий Гриф простягнув йому жердину.
— Ти вже не перший, хто намагається мене втопити, — сказав Тиріон Качурові, поки виливав річкову воду з чобота. — Батько вкинув мене до колодязя, щойно я народився, але відьма глибин, що там жила, не схотіла прийняти таку бридку потвору і виплюнула мене назад.
Він стягнув і другого чобота, а тоді пройшов колесом по чардакові, бризкаючи водою на всіх присутніх.
Молодий Гриф засміявся.
— Де ти цього навчився?!
— У мартоплясів, — збрехав Тиріон. — Мати любила мене найбільше з усіх дітей, бо ж я був найменший. Годувала цицькою до семи років. Тоді брати з ревнощів запхали мене у лантух і продали до ватаги мартоплясів. Коли я спробував утекти, ватажок відрізав мені половину носа, відтак я не мав вибору, крім їздити з ними і вчитися розважати добрих людей.
Правда, звісно, була трохи інша. Перекидатися та стрибати його навчив дядько у віці шести чи семи років. Тиріон узявся до справи дуже завзято, і десь із півроку ходив колесом та перестрибував по всьому Кастерлі-на-Скелі, викликаючи усмішки на обличчях септонів, зброєносців та челяді. Навіть Серсея сміялася раз чи два, забачивши його вихватки.
Розваги скінчилися того дня, коли з Король-Берега повернувся після довгої відсутності їхній батько. Увечері Тиріон здивував панотця, подолавши довжину високого столу на помості догори дригом — стоячи на руках. Але князя Тайвина його вміння зовсім не розважило.
— Боги створили тебе карликом. Ти хочеш на додачу зробити з себе блазня? Ти вродився левом, а не мавпою!
«А ти, батечку, тепер не лев, а труп. А я стрибатиму, як мені подобається, і ходитиму хоч на вухах.»
— Тобі даровано хист викликати посмішки на людських обличчях, — мовила септа Лемора до Тиріона, поки він сушив собі ноги. — Подякуй Вишньому Батькові. Він має дарунки для всіх своїх дітей.
— Авжеж має, — чемно погодився Тиріон.
«Коли помру, хай мене поховають з арбалетом — щоб подякувати Небесному Батькові у той самий спосіб, як я подякував батькові земному.»