Слава ЗСУ!

IV

Незабаром увесь польський південний захід став жертвою страху; скрізь тільки й чути було Про запорожців. Чимало містечок та сіл вони стерли з лиця землі. Жидів-орендарів вішали купами, разом із католицьким духовенством. Запорожці, немов бенкетуючи, торували свій шлях, залишаючи позад себе спустошений простір. Ніде не міг зупинити їх загін польського війська—за першої ж сутички його стирали на порох. Ніщо не могло вистояти супроти азійського натиску запорожців. Прелат, який сидів тоді в Радзивилівському монастирі, послав од себе двох ченців з нагадуванням, що між запорожцями та урядом існує мирна угода і що вони свавільно порушують свої зобов'язання щодо короля, а заодно й народні права.

«Передай єпископу від імені всіх запорожців, — сказав кошовий, — щоб він нічого не боявся: це козаки лишень люльки розкурюють». А невдовзі величне абатство було охоплене нищівним полум'ям, і його здоровенні готичні вікна суворо дивилися крізь розмежовані хвилі вогню. Юрми біженців — ченці, вояки, жиди — переповнили й без того велелюдні міста і села, залишені напризволяще.

Лише одне місто Дубно не здавалося. Це дратувало всіх старшин, серед яких не останнє місце посідав Тарас Бульба. Вони вирішили взяти місто голодом. Юрмиська вільних вершників обложили з усіх боків міські мури і розташувалися під ними зі своїми обозами, які майже повсякчас рухалися за ними. Мешканці з невеликою кількістю війська відважилися перетерпіти лихо поки змога, але в жодному разі не здаватися. Запорожці подвоїли стеження, аби жодна підмога не проникла до міста, грали в чіт чи лишку, диміли люльками і з нищівним спокоєм дивилися на міські мури. Минуло два тижні, і хоча вони свої вільні наскоки полюбляли дужче за облогу, проте ніщо не могло урвати їхнього терпіння. Молоді, що вже скуштували боїв і небезпек, згоряли від нетерплячки, і серед них були Остап та Андрій, які занадто швидко приноровилися до війни. Повні відваги, гарячі, вони поривалися до нових сутичок, до нових знань про способи й несподіванки бою і поспішали показати своє уміння гратися з небезпеками. Остап, здавалося, тільки й народився для того, щоб гуляти на вічнім бенкеті війни. Він уже скидався на могутнього велетня. Поводився гідно і впевнено, а колись приховані риси його хороброї вдачі тепер набули левиного розмаху. Андрій також із головою поринув у чарівливу музику щабель та куль, бо ніде — тільки в битві — воля, забуття, смерть, насолода злютовуються в таку єдину звабливу і страшну красу.

їм не подобався цей затяжний спочинок перед мурами міста. Андрій довго сидів біля свого обозу, тоді як усі вже спали, окрім вартових. Ніч, лагідна червнева ніч, з міріадами зірок, обіймала спустошену землю. Довкола поставало грізне видовище: тут і там відсвічували заграви запалених сіл. В одному місці полум'я спокійно і гордовито стелилося небом, а в іншому, наткнувшись на щось займисте, воно раптово здіймалося вихором, гуготіло аж до зірок, і його відірвані віхті згасали далеко під небесами. А ген обвуглений чорний монастир грізно застиг, як суворий картезійський чернець, і в кожному відблиску ще показує свою похмуру велич. В іншому місці горів новий будинок, що потопав у садках. Дерева сичали й огорталися димом; іноді там вихоплювалася лава вогню, і кетяги груш, що обліпили гілляки, відсвічували червоним золотом; здалеку видно було навіть сливи, що набрали фосфоричного, лілово-вогненного кольору; і серед усього цього то тут, то там чорніло на тлі білої стіни тіло повішеного нещасного жида або ченця, що його ось-ось мало поглинути полум'я разом із будівлею. Вгорі над ними хмарою темних цяток кружляли пташки — на вогненному тлі вони здавалися ледь помітними хрестиками. А тут тишу сколихували тільки стриножені коні, і їхнє дзвінке іржання перекочувалося тремтливим відлунням.

Андрій у якомусь заціпенінні дивився на це страшне, химерне видиво і раптом відчув ніби чиюсь присутність; йому здалося, що хтось біля нього стоїть. Він озирнувся і справді побачив жінку. Смагляве, з азійськими рисами обличчя видалося йому знайомим. Він придивився пильніше: так, це була татарка, та сама татарка, яка служила покоївкою при дочці ковенського воєводи. Він стрепенувся. Серце дужим поштовхом скинулося в його могутніх грудях, і все минуле, що чаїлося в глибині, що було запечатане, приглушене, задавлене вільним життям, — усе це зненацька випливло на поверхню, втопивши заразом теперішнє; вся горда молодеча сила раптом спалахнула млосною хвилею нестерпного й жагучого неспокою. Запитання потоком полилися з його грудей: «Звідки? Як? Де твоя панна? Яким побитом ти опинилася тут? Що це означає? Говори, не муч мене!»