Слава ЗСУ!

Тим часом Бульба довідався, що їхніх полонених повели з конвоєм варшавським шляхом. Він одразу вирішив їх перехопити. Звідомивши про це козаків, він потай став готуватися до відступу. Цілий день запорожці змащували дьогтем свої вози, щоб не скрипіли; більшу половину гармат закопали в землю, аби не дісталися ворогові, і далі вели безперервну перестрілку. Частина козаків познімали із себе верхній одяг, зробили з нього опудала і розставили на монастирських стінах скрізь, де мала б стояти сторожа. За монастирем вони знайшли дорогу, про яку ворог, певніше за все, нічого не знав. Вона губилася між двома рівчаками і була геть-чисто завалена зрубаними деревами та обгорілими головешками. Скориставшись глибокою нічною пітьмою, козаки з усім обозом валкою потяглися цією дорогою і так продиралися п'ять верст, поки нарешті вибралися в чисте поле. Тут уже ворога не було. Запорожці помчали галопом. Ще півгодини — і вони б, напевне, зустріли своїх закутих краян, вони ще мали б достатньо часу, щоб вихопитися на польовий путівець, і, можливо, завдяки прудкості татарських коней Січ ще побачила б своїх головних оборонців.

Однак тут, як на лихо, польське військо вирішило напасти на монастир. Далекоглядний інженер майстерно підпалив ліс, що підступав до його стін, і пообіцяв, що всі матимуть славну печеню з козацької дичини. Але глибока тиша вразила їх. І яким же було те здивування, коли вони замість помічених здалеку запорожців побачили самі опудала. За багатьма прикметами вони здогадалися, що козаків було небагато. Від того їх узяла ще більша досада, і командувач війська, чоловік гарячковитий, відразу дав наказ наздоганяти запорожців.

Якби Бульба йшов легшим обозом, він би досі був набагато далі і, можливо, втік би від переслідування. Та йому шкода було покинути кілька гармат, а через якийсь час він уже побачив, як здіймається курява над польським військом, що підходило з двох боків. «От чортяка, ляхи таки винюшили!» — сказав він і випустив з рота люльку, яку тільки-но почав розкурювати з незворушним спокоєм.

Тарас бачив, що відступити од такої тьми війська не вдасться, а тому, не вагаючись, наказав ущільнити обоз докупи й оточити його кількома захисними шеренгами. Цей маневр був вершиною козацької тактики і викликав захоплення навіть у найбільших теоретиків тодішнього військового мистецтва. Його мета полягала в тому, щоб закрити весь тил. Тут козаки були нездоланні: оточивши обоз непробивною стіною, вони зусібіч стояли лицем до ворога. І гармати давали велику вигоду — тримали ворога на відстані, козаки уникали тісних виснажливих сутичок. А супротивник якраз під час гонитви був без важкого озброєння. Польське військо, яке завжди вирізнялося своєю нетерплячістю, вже ладне було облишити цю гонитву, аж тут одна помилка запорожців полегшила його наміри.

Остап вистріляв на своєму боці усі гарматні заряди і, розгарячілий та невдоволений затишшям, віддалився трохи від обозу, почав дрібну перестрілку, а потім зопалу кинувся і в рукопашний бій. З лютим завзяттям косив він ворожі лави, однак відчаяку швидко взяли в кільце, схопили, і старий Тарас бачив на власні очі, як його зв'язали мотузками і кудись повели. Бажання допомогти і звільнити рідного сина примусило його забути про все на світі. Разом із більшою частиною запорожців він залишив обоз і кинувся у самісіньку гущу ворога, туди, де ще мав бути Остап. Запорожці зовсім погубилися у незліченній масі польського війська. Розпорошені, вони мусили битися кожен окремо проти цілого натовпу, і треба було бачити, як кожен козак блискавицею вивертався на всі боки, вимахуючи і шаблюкою, і рушничним прикладом, і канчуком та києм. Кожен бачив перед собою смерть і тепер тільки намагався якомога дорожче продати своє життя. Бульба, мовби якийсь гігант, вирізнявся у тому хаосі. Він завдавав ворогам дошкульних та лютих ударів і все дужче і дужче паленів од тих, що сипалися на нього. До того ж Бульба так дико і страшно кричав, що голос його, як далеке іржання жеребця, луною розлягався дзвінкими полями. Нарешті удари щабель сипонули на нього так густо, що Бульба впав непритомний. Юрба зім'яла його, коні розтоптали могутнє, покрите порохом тіло. Жоден із запорожців не лишився живий: всі як один полягли на місці, і не було навіть жодного козацького бранця, який би став свідком перемоги, здобутої лядським військом.

VII

— Довго ж я спав! — сказав Бульба, оглядаючи стіни хатини, в якій він лежав, увесь побитий і зранений. — Чи це я спав, чи бачив усе наяву?

— Та трохи навіки не заснув! — одказав Товкач, який сидів поруч, і лице його на якусь хвилю ожило, а відтак знову закам'яніло.