Слава ЗСУ!

 Теорія і практика

Нарешті цей день закінчився. Заснули його діти. Мабуть, від емоцій-ного виснаження. Що вони відчували, чому донька кілька годин поспіль плакала, а син мовчав, ні слова не вимовив? Чи зрозуміли вони, що насправді сталося, чи усвідомили, яка трагедія трапилася? Раніше ж ніколи смерть не була так близько, раніше ніколи вони її не бачили на власні очі.

Він прийшов до їхньої кімнати, просто причинив двері, аби глянути, чи заспокоїлися, чи заснули. Зайти навіть не смів. Боявся, якщо прокинуться, – все почнеться знову: сльози, крики. Тепер він хоч знає, як почуваються діти його школи. Нелегко бути директором. Опосередковано чи навпаки безпо-середньо він відповідає за кожну дитину, як за власну. Тепер він щодня бачитиме в очах сотень дітей, той самий страх, що затаївся в очах і його дітей. Тепер йому з цим доведеться жити, працювати, прогинатися під обставини, змінювати партії.

А можливо б цього і не сталося, якби вкотре не змінив. Прихід до влади опозиціонерів зобов'язував шукати вигоди для школи, не для самого себе. Йому ж було обіцяно нове спортивне устаткування – який директор відмо-виться від такого подарунка?!

Таки подарували школі нові мати, нових козлів, нові м'ячі. М'ячі для всього: баскетболу, волейболу, футболу. А ще привели до ладу шмат поля, на якому хлопці зазвичай грали у футбол, – навели всі білі лінії, поставили нові ворота. Саме поставили – громіздкі металеві – хто ж такі з місця зрушить? Він і сам не подумав їхню основу закопати в землю. Якби ж тоді подумав… Можливо б цього і не сталося.

Скільки ж у нього було можливостей уникнути трагедії, уникнути того, щоб металеві ворота не впали під час гри на дітей. Як саме це сталося ніхто пояснити не міг. Деякі й не одразу заговорили, коли таки вдалося витягнути, ніби з-під пресу, дванадцятилітнього хлопчика, якому громіздкі ворота роздробили кістки черепа. Діти просто мовчали, спостерігали, як його забрали з поля, – ніхто їм не сказав куди, та вони самі здогадалися, – дивилися і мовчали.

Мовчав і його син. Це ж його син міг опинитися під тиском смертоносних воріт. Це ж його дитину могли винести з поля прямісінько до могили. Це ж він би зараз оплакував власну дитину.

Він досі стояв біля дверей. Смужка світа падала на ліжко сина, вихоплюючи з темряви вираз спокою на його обличчі. Що таїв в собі цей спокій? Чи справді дитяча психіка знаходить спокій у сні, чи вдається їй там заховатися від жорстокої дійсності? Він тільки міг сподіватися, що хоча б уночі діти забуватимуть про трагедію, і побачене не відтворюватиметься знов і знов у їхній уяві. Ще сподівався, що й сам забуде і більше не відчуватиме страх. Це зараз його син спить, і можна хоч цілу ніч стояти і дивитися на нього. Та завтра він знову вийде на поле.

Не так давно він сам прийняв рішення – піддався на вмовляння сина –і таки записав його в спортивну школу, аби футболом той займався серйозно. Чому записав? Хіба спортивного майбутнього бажав синові, сповненого травм і фізичних навантажень? Він же – син директора школи – міг би випуститися з золотою медаллю, вступити до найкращого вузу області, та чому області – країни; він би міг стати вченим, дослідником, теоретиком; міг би “відкривати Америки”, “вигадувати колеса”; і жодної практики, ніяких фізичних навантажень, максимум – стискання ручки кінчиками пальців! Та сина тягнуло в футбол. Він не схвалював синового захоплення, та хіба зміг би змусити його відмовитися від власних намірів, мрій, амбіцій? Йому залишається лише страх і мовчазне очікування невідворотного – розтягнення м'язів, розриву зв'язок, перелому.

Хоч і раніше футболістів виносили з поля з травмами: хтось повертав-ся, а комусь і зовсім не судилося більше ходити. І раніше на полі помирали гравці: хтось смертельно травмувався у зіткненні з іншим футболістом, а в когось серце не витримувало навантажень. І раніше трагедій вистачало, та тепер усе це стосується його сина. Тепер це безпосередньо його страх, його тривога, його біль.

Він і хотів піти, зачинити двері, аби раптом діти не прокинулися, та з місця не міг зрушити. Навіть погляд не в силі був відвести. Думки, страх, біль скували його тіло. День завершився, та страшно було уявити, яким буде наступний. Трагедія в школі ніби навпіл поділила його життя: до, коли ще були надії, мрії, очікування, які він покладав на сина; і після, де пануватиме лиш страх за нього.

Про що думав батько, стоячи в дверях їхньої кімнати, здогадувалася донька. Раз по раз вона відкривала очі, навіть не боялася, що він помітить, – знала, що з брата він очей не зведе. Вона відчувала приблизно такий самий страх. Та більше боялася за батька. Чи зможе він спокійно спостерігати, як спочатку здійснюються синові мрії – і от він вже грає за улюблений клуб, а потім – як усе це руйнує травма – і його син поволі ламається психологічно. Його не ламають обставини, проблеми, кризи – він ламає сам себе зсередини, бо одночасно боїться, що більше ніколи не зможе повернутися на поле, а якщо повернеться, боїться, що знов здобуде травму. І що для нього виявиться важчим – утримуватися від футболу, чи триматися за життя, а насправді звичайне існування, в якому немає футболу. Чи знайде в собі сили батько визнати, що без футболу син не житиме, і рано чи пізно від такого життя він свідомо відмовиться?

Саме цього боялися обоє. І в своєму страху вони єдині. Лише вони одне одного зможуть зрозуміти, заспокоїти, підтримати. І вона буде його підтрим-кою, опорою, буде перехоплювати його зневірений погляд і вселятиме в нього трішки надії. Вона буде німою тінню його страхів – навряд коли-небудь хтось насмілиться заговорити про них. Вона завжди буде поряд. Поряд зі своїм батьком.

———————————————

Вони йшли поряд: донька – вже доросла, не та маленька школярка, яка колись пообіцяла собі завжди бути поряд з батьком, та й батько – не директор, що несе відповідальність за всіх і кожного, а сивий пенсіонер. Вони вийшли на стежку, яка вела до виходу з кладовища. Йшли мовчки. Батько злегка сперся на руку доньки: під вагою думок йому важко було й ноги пересувати, а треба було йти, йти вперед.

Таки вдалося поховати сина як належить. Все рівно ніхто б не повірив, що молодий хлопець міг накласти на себе руки, а пояснення, що абсолютно здоровий організм не витримав кількості медикаментів, – здавалося навіть правдоподібним. Та й витримати організм не міг – зазвичай такими кількос-тями лікують саме душевні рани – принаймні, йому більше не болить.