Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тiм Талер, або Проданий смiх

А в Тiмовiй головi билася тiльки одна думка: "Хоч би нiхто зараз не заговорив до мене!" Йому зовсiм здушило горло, аж вiддих перехопило. I весь час крутились у мозку останнi рядки прологу: "...Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє! Адже з того людина й пiзнається, що в слушну мить вона смiється... смiється... смiється..."

Ось завiса знов пiднялась, i Тiмiв погляд, а тодi й усю його увагу прикувала до себе блiда-блiда, поважна-поважна королiвна, що виглядала з вiконця у високiй замковiй вежi.

В садочок пiд вiконцем вийшов король-батько. Побачивши його, дочка сахнулась назад i потихеньку зачинила вiкно.

Його величнiсть король сiв скраєчку на цямриння фонтана й почав виливати квiтам та водi свiй жаль: зiбрав вiн до замку всiх жартунiв та витiвникiв, улаштовує всiлякi можливi розваги, щоб насмiшити свою дочку, та все марнiсiнько.

Зiтхаючи, король пiдвiвся. Дiти в залi принишкли, як мишенятка.

Його величнiсть почав ходити по садочку туди й сюди, нарiкаючи на свою та на доччину долю. Та зненацька спинився й вигукнув:

- Якби хто її насмiшив, я б йому зразу вiддав її за дружину й пiвкоролiвства дав би в посаг!

В ту мить якраз увiйшли до садочка волоцюга з чужим смутним королем.

Волоцюга зачув розпачливу мову короля-батька й гукнув, не довго думаючи:

- Дотримайте ж слова, ваша величнiсть! Коли я насмiшу королiвну, я вiзьму її собi за дружину. А пiвкоролiвства можете лишити собi, бо оцей ось добродiй, що йде зi мною, пообiцяв менi своє цiле.

Король зчудовано витрiщився на обох чужинцiв, що мимоволi пiдслухали його.

Блiдий чужий король сподобався йому дужче, нiж здоровий червонощокий волоцюга. (В королiв у таких речах свiй власний смак.) Та все ж вiн не став зрiкатися слова й сказав:

- Коли тобi, чужинцю, пощастить насмiшити королiвну, ти будеш принцом i її чоловiком!

Така обiцянка задовольнила волоцюгу. Вiн повернувсь i кудись прожогом побiг, лишивши двох королiв самих.

Завiса знов опустилась, i настала коротенька перерва. Малим глядачам було страшенно цiкаво: чи то ж засмiється королiвна?

А Тiм Талер потай надiявся, що вона не засмiється. Королiвна вже здавалась йому немовби рiдною сестрою; вдвох iз нею вони не смiятимуться наперекiр усьому свiтовi. Але Тiм добре знав, як звичайно кiнчаються казки. Тому вiн пригнiчено чекав тої митi, коли королiвна засмiється.

I, на жаль, довго чекати йому не довелося. Коли завiса пiднялась, королiвна вже знов виглядала з вiконця, а обидва королi сидiли на цямринi фонтана. З-за сцени почувся спiв i смiх, i зненацька до садочка вбiг волоцюга. Вiн вiв на золотому ланцюжку бiлого лебедя. Якийсь гладкий чоловiк тримався правою рукою за лебедячий хвiст, неначе був до нього приклеєний. А лiвою рукою гладун тяг за собою миршавенького худого чоловiчка, а той за собою - стареньку бабусю, а бабуся - хлопчика, а хлопчик - дiвчинку, а дiвчинка - собаку. Всiх їх немовби скувала в один ланцюг якась чарiвна сила. Вони пiдскакували, пританцьовували, нiби на невидимих пружинах. I реготали, аж лящало в садочку.

Королiвна вихилилась далеко з вiконця, щоб краще все побачити. Вона здивовано витрiщила очi, однак навiть не всмiхнулась.

"Не смiйся, сестричко! - подумки благав її Тiм. - Нехай хоч весь свiт регоче, а ми не смiймося!"

Та надарма благав. Сумний чужий король не встерiгся й доторкнувся до собачки на кiнцi тiєї чудернацької низочки. I зразу ж нiби прилип до собачого хвостика. А з переляку вхопився вiльною рукою за правицю старого короля-батька. Тепер уже обидва королi мiцно приклеїлись до дивовижної процесiї. Вони смикалися, тiпались, i видно було, що обидва радi б звiльнитися вiд тих незбагненних чарiв. Але нiяк не могли. Довелось обом змиритися зi своїм химерним становищем, i здавалось навiть, наче воно вже починає тiшити їх.

Ноги їхнi мимохiть подригувалися до танцю, кутики вуст сiпались; i раптом обидва королi незграбно, кумедно застрибали, а тодi пирснули реготом.

В ту саму мить згори, з вiконця, пролунав i королiвнин смiх. Заграла музика. Всi пустились в танок, усi стрибали, смiялись, i дiти в залi теж смiялись i тупотiли ногами з радощiв.

Сердешний Тiм сидiв, наче камiнь, посеред того моря смiху. Старенька панi Рiкерт поруч нього так смiялась, що аж затулила обличчя руками й перехилилась наперед, бо вiд смiху з очей їй котилися сльози.

В ту хвилину Тiм уперше помiтив, як схоже виявляються в людини смiх i плач. I вiн зробив страшну рiч: закрив обличчя долонями, нахиливсь уперед i вдав, нiби смiється.

А насправдi Тiм плакав. Крiзь сльози вiн мурмотiв: "Сестричко-королiвно, ну навiщо ти засмiялася? Навiщо?!"

Попередня
-= 20 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!