Слава ЗСУ!

— Хтозна. Навіть якщо хтось виступить із заявою, що метеоритні скам’янілості схожі на нинішніх морських вошей, то все одно в їхній фізіології є відмінності. І цей факт лише зміцнює позиції НАСА.

Раптом Рейчел усе зрозуміла.

— Панспермія! Життя було занесене на землю з космосу!

— Саме так. Схожість між космічними організмами та земними чудово впишеться в цю теорію. Тому, кажу ще раз, ця морська воша лише зміцнює позиції НАСА.

— Так, лише справжність метеорита викликає сумнів.

Толланд кивнув.

— Якщо метеорит викликає сумніви, уся логічна конструкція рушиться. І морська воша з доброго приятеля НАСА перетворюється на його смертельного ворога.

Рейчел мовчки спостерігала, як зображення гігантської істоти виповзало з принтера. Вона намагалася запевнити себе, що все це щира помилка НАСА, але знала, що це не так. Люди, які роблять щирі помилки, не йдуть на вбивство.

Раптом з лабораторії донісся гугнявий голос Коркі:

— Цього не може бути!

Рейчел і Толланд здивовано обернулися.

— Треба ще раз виміряти це чортове співвідношення! Це якась маячня!

До кімнати забігла Ксавія з роздруківкою в руках. Її обличчя було бліде як крейда.

— Майку, я навіть не знаю, що й казати… — видушила вона з себе надтріснутим голосом. — … про співвідношення титану і цирконію. — Вона замовкла, прокашлялася, а потім продовжила: — Абсолютно очевидно, що НАСА зробила грубу помилку. Це не метеорит, а всього-на-всього глибоководна океанська порода.

Толланд і Рейчел перезирнулися, але нічого не сказали. Бо вони й так це знали. І всі підозри та сумніви знову накрили, як висока морська хвиля.

Толланд з сумом в очах кивнув.

— Ясно. Дякую тобі, Ксавіє.

— Але я не розумію, — наполягала геолог. — Кора плавлення… розміщення в льодовиковій товщі…

— Ми все це пояснимо по дорозі на берег, — відповів Толланд. — Ми відлітаємо.

Рейчел швидко зібрала папери та докази, які вони тепер мали. А докази були шокуючими і беззаперечними: роздруківка результатів сканування, на якій видно шахту, через яку метеорит вводився в льодовик Мілна; фотографії морської воші, що нагадувала скам’янілість, виявлену НАСА; стаття доктора Поллока про можливість утворення хондр в океані; а також отримані за допомогою мікроаналазітора дані про надзвичайно низький уміст цирконію в метеориті.

Висновок був невтішним і неспростовним — шахрайство.

Толланд поглянув на стос паперів у руці в Рейчел і сумно зітхнув.

— Що ж, Вільям Пікерінг отримав свої докази.

Рейчел кивнула, ще раз здивовано спитавши себе, чому шеф не відповів на дзвінок.

Толланд підняв слухавку телефону, що стояв поруч, і простягнув Рейчел.

— Може, ще раз спробуєш із ним зв’язатися просто зараз?

— Ні, треба летіти. Краще спробую додзвонитися до нього з вертольота.

Для себе Рейчел уже вирішила, що коли їй не вдасться зв’язатися з Пікерінгом, то вона накаже береговій охороні відвезти їх вертольотом просто до управління військово-космічної розвідки, яке розташовувалося лише за 180 миль звідси.

Толланд повернувся, щоб покласти слухавку, але раптом завмер і здивовано приклав до неї вухо.

— Дивно. Сигналу немає.

— Ти про що? — стривожено спитала Рейчел.

— Дивно, кажу, — відповів океанограф. — У лініях прямого супутникового зв’язку сигнал ніколи не зникає.

— Пане Толланд! — до кімнати увірвався пілот вертольота, білий як крейда.

— Що сталося? — різко спитав океанограф. — Сюди хтось летить?

— Виникла проблема, — пояснив пілот. — Не знаю чому. Щойно відмовили всі бортові радари та засоби зв’язку.

Рейчел запхала папери глибоко в кишеню сорочки.

Сідаймо в гелікоптер! Негайно!

109

Серце Габріель несамовито калатало, коли вона перетинала темний офіс сенатора Секстона. Кімната була надзвичайно просторою й елегантною: обшиті деревом стіни, олійні полотна, перські килими, крісла зі шкіряною оббивкою і величезний стіл з червоного дерева. Офіс освітлювало лише химерне неонове світіння екрана комп’ютера.

Габріель рушила до столу. Сенатор був майже маніакальним прихильником «цифрового офісу». Він відмовився од шухляд, віддавши перевагу простоті персонального комп’ютера, де завжди можна легко знайти потрібну інформацію. А інформації у своєму комп’ютері сенатор тримав чимало: переведені в цифровий вигляд нотатки зустрічей, відскановані статті, промови та круглі столи. Персональний комп’ютер був для сенатора священною коровою, і для її захисту він завжди тримав свій офіс під замком. Седжвік Секстон навіть відмовлявся підключатися до Інтернету, бо боявся, що хакери проникнуть до його електронної скарбнички.