Слава ЗСУ!

— Це вже занадто. Ви багато на себе берете, міс Тенч.

— Що — занадто? Що у вас був роман? Чи що вам доведеться кинути вашого боса?

— І те й інше.

Тенч посміхнулася куточками рота і підвелася.

— Що ж, доведеться вам дещо продемонструвати. Ви не проти? — Вона знову підійшла до стінного сейфа і повернулася з червоним конвертом. На ньому стояла гербова печатка Білого дому. Марджорі Тенч перевернула конверт і висипала його вміст на стіл перед Габріель.

Десятки кольорових фото розсипалися по столу — і вся кар’єра Габріель рухнула просто у неї перед очима.

46

А за стіною житлосфери мчав униз льодовиком і оглушливо ревів катабатичний вітер, не схожий на жоден з тих океанських вітрів, до яких призвичаївся Толланд. На океанських просторах вітер — наслідок припливів і фронтів підвищеного тиску, а тому дме поривами, то затухаючи, то посилюючись. А катабатичний вітер був рабом простих законів фізики: важке холодне повітря, немов припливна хвиля, котилося по льодовику вниз. Із таким різким та сильним потоком повітряних мас Толландові ще не доводилося зустрічатися. Про такий вітер, якби він мав швидкість вузлів зо двадцять, мріяв би кожен моряк. Але за швидкості вісімдесят вузлів він був прокляттям навіть для тих, хто мав під ногами твердий ґрунт. Толланд відчував, що коли зараз зупинитися і розслабитися, то вітер запросто може збити з ніг.

Ця повітряна річка виявилася ще неприємнішою через невеликий нахил льодовика. Він мав зовсім малий кут протягом двох миль — аж до самого океану. Але навіть попри гострі шпичаки, прикріплені до черевиків, Толланда не полишало неприємне відчуття, що будь-який необережний крок здатен позбавити його опори і швиргонути у вирі вітру по нескінченному льодовому схилу. Двохвилинна лекція, прочитана Норою Менгор про безпеку на льодовику, виявилася абсолютно даремною.

— Це льодоруб «Піранья», — пояснювала вона під час зборів у житлосфері, прикріплюючи легкий інструмент у формі букви «Т» до його пояса.

Лезо стандартне, у формі банана, наполовину трубчасте, з одного боку — молоток, з іншого — власне льодоруб. Пам’ятайте одне: якщо хтось посковзнеться або не зможе встояти перед поривом вітру, треба схопити льодоруб однією рукою за руків’я, другою за головку, з силою увігнати лезо в лід і впасти поряд, упираючись шпичаками.

Після такого оптимістичного інструктажу Нора зв’язала всіх чотирьох чимось на кшталт страхувальної «збруї». Усі наділи захисні окуляри і вийшли в полярну ніч.

А зараз чотири постаті рухалися вниз по льодовику, відокремлені одна від одної десятьма ярдами страхувальної мотузки.

Нора йшла першою, за нею Марлінсон, потім Рейчел, а Толланд виконував функцію якоря.

Що далі йшли вони від житлосфери, то гострішим ставав неспокій Толланда. У надутому костюмі, хоч і дуже теплому, він почувався позбавленим координації астронавтом, який насилу дряпається далекою планетою. Місяць сховався за щільні штормові хмари, зануривши крижану пустелю в непроглядну темряву. Щохвилини вітер дужчав, відчутно підганяючи вниз.

Поступово очі Толланда, захищені окулярами, почали розрізняти величезний пустельний простір, що розпростерся довкола, а з усвідомленням порожнечі прийшло і відчуття реальної небезпеки.

Мав рацію керівник НАСА зі своєю надмірною обережністю чи не мав, але Толланда дивувало рішення ризикнути життям чотирьох людей, хоча можна було обмежитися двома. Особливо якщо зважити на те, що ці два додаткові життя належать дочці сенатора та знаменитому астрофізику. Толланд відчув потребу захистити Рейчел і Коркі. І недивно — як капітан судна, він звик брати на себе відповідальність за членів команди і всіх, хто перебуває поряд.

— Тримайтеся позаду мене! — скомандувала Нора, насилу перекрикуючи вітер. — Нехай санчата прокладають шлях.

Алюмінієві санчата, на яких Нора везла необхідне устаткування, мали величенький розмір. На них акуратно помістилося дослідне приладдя і засоби безпеки, які Нора використовувала впродовж декількох останніх днів. Усе устаткування, у тому числі запасні батареї, сигнальні ракети і потужний ліхтар, було закрите надійно закріпленим пластиковим чохлом. Попри велику вагу санчата легко ковзали гладкою поверхнею на довгих широких полозах. Навіть на ледь помітному схилі вони самі їхали вниз, і Нора лише трохи притримувала їх, прокладаючи шлях.

Відчуваючи, як збільшується відстань між ними і житлосферою, Толланд обернувся. Вони пройшли лише якихось п’ятдесят ярдів, проте блідий вигнутий силует купола майже абсолютно зник з очей, занурившись у темряву.