Слава ЗСУ!

Вискочивши догори, гігант затанцював на поверхні океану, шукаючи свій центр тяжіння. Рейчел опинилася по пояс у воді посеред широкої пласкої поверхні. Коли вода почала зливатися з айсберга, її потоки підхопили Рейчел і потягнули до краю. Ковзаючи на животі, вона побачила, що цей край швидко наближається.

Тримайся! — долинув з глибин пам’яті голос матері. Це був той самий голос, що й багато років тому, коли Рейчел маленькою дівчинкою впала в замерзлий ставок і відчайдушно борсалася, намагаючись вибратися з нього. Тримайся на поверхні!

Страхувальна «збруя» смикнулася зі страшенною силою і вичавила з легенів Рейчел мізерні залишки повітря. Вона сіпнулася, крутнулася на сто вісімдесят градусів і непорушно завмерла за якихось кілька ярдів від краю айсберга. За десять ярдів від неї Рейчел побачила обм’якле тіло Коркі, і досі прив’язане до неї. Він, вочевидь, теж різко зупинився. Напевне, потоком води їх несло з айсберга у протилежних напрямках, і інерція його тіла зупинила її. Вода поволі стікала — і ось на поверхні, біля Коркі, з’явилося ще одне тіло. Стоячи навколішках, чоловік тримався за страхувальну линву і вибльовував із себе солону воду.

То був Майкл Толланд.

Нарешті виснажився останній потік води. Рейчел лежала в лячній тиші і прислухалася до звуків океану. Через якусь мить, відчувши напад смертельного холоду, вона поволі підвелася і стала рачки. Айсберг і досі погойдувався туди-сюди, немов гігантський кубик льоду у вируючому коктейлі океану. Запаморочена і зболена, Рейчел поповзла до Коркі й Толланда.

А Дельта-Один, стоячи високо на льодовику, вдивлявся крізь інфрачервоні окуляри у воду, що вирувала біля столового айсберга, щойно утвореного у Північному Льодовитому океані. Не побачивши у воді тіл, він, утім, не здивувався. Поверхня океану була темною, а комбінезони його жертв і каптури на їхніх головах — чорними.

Ковзаючи поглядом по поверхні величезної плавучої криги, він ніяк не міг зосередитися. Айсберг швидко розчинявся у нічній темряві, бо його несли у відкрите море сильні прибережні течії. Військовик уже хотів відвернутися, як раптом побачив дещо зовсім неочікуване: три чорні цятки на крижині. «То люди чи щось інше?» — подумав Дельта-Один, намагаючись зосередити на них погляд.

— Щось видно? — спитав Дельта-Два.

Дельта-Один не сказав нічого, фокусуючи збільшувач. І на блідо-білій поверхні айсберга, на превеликий подив, побачив три людські фігурки, що збилися докупи. Живі вони чи мертві — він не мав ані найменшої гадки. Утім, це вже не мало значення. Якщо вони й досі живі, то будуть мертві впродовж години, незважаючи на свої утеплені комбінезони: вони намокли, насувається шторм і їх несе на широченний простір одного з найнебезпечніших океанів на планеті. Їхніх тіл ніхто й ніколи не знайде.

— Тільки привиди, — відповів Дельта-Один, одвертаючись від урвища. — Повертаймося на базу.

57

Сенатор Седжвік Секстон поставив келих з коньяком «Курвуазьє» на камінну полицю своєї квартири у комплексі Вестбрук і кілька секунд ворушив кочергою дрова, збираючись із думками. Шість чоловіків, що зібралися у його апартаментах, очікувально замовкли. Попередню розмову про те і се було закінчено. Настав час сенаторові Секстону рекламувати себе і набивати собі ціну. Вони це знали. І він це знав.

Політика — це продаж.

Добийся їхньої довіри. Дай їм відчути, що розумієш їхні проблеми.

— Як ви, мабуть, знаєте, — почав Секстон, повернувшись до гостей, — за останні кілька місяців я неодноразово зустрічався з багатьма представниками вашої галузі. — Він посміхнувся і сів поруч із ними, у такий спосіб демонструючи, що вони на одному рівні й мають спільний інтерес. — Але ви єдині, кого я запросив до себе додому. Ви надзвичайні люди, і я вважаю за честь вас приймати.

Сенатор склав на грудях руки й обвів поглядом кімнату, зустрівшись очима з кожним із присутніх. А потім зосередився на своїй першій мішені — опецькуватому чоловіку в ковбойському капелюсі.

— «Спейс Індастріз» із Х’юстона, — сказав Секстон. — Радий, що ви до мене завітали.

— Ненавиджу Вашингтон! — прогарчав техасець.

— Я не звинувачую вас. Це цілком зрозуміло, зважаючи на те, як несправедливо обійшлися з вами вашингтонські високопосадовці.

Техасець похмуро зиркнув з-під широких крис свого капелюха, але промовчав.

— Дванадцять років тому, — почав Секстон, — ви зробили американському урядові цікаву пропозицію: збудувати космічну станцію за якихось п’ять мільярдів доларів.

— Так, зробив. Я й досі маю ті креслення.