Слава ЗСУ!

Будка вже вчепився руками за верхнiй край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колiнах i тягнемо, тягнемо, тягнемо з останнiх сил. Валька теж вчепилася однiєю рукою у Будчин комiр i теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колiнами став па край… Ху-у… у мене тремтiли i пiдгиналися ноги, коли я пiдвiвся.

– Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря… – зацокотiла Валька. – Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь…

– Стривай! Ану посвiти… посвiти… – схилився Ява. – Пiстолет… Я його десь тут кинув… Десь тут… О!

Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув:

– Стартовий? Я… з-зразу здогадався, – сказав вiн, цокаючи зубами, i шморгнув носом.

«Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?..» – подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б…

– Ходiмо, ходiмо… Ви ж захворiєте… Там поговоримо, – тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися – мокра одежа холодно липне до тiла, зуб на зуб не попадає.

I ось знову тепле i, здається, таке густе-густе повiтря огортає мене з усiх бокiв.

– Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись… Ви що – психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i одвернулась… Ну!

Ну й уперта вона!

I от ми стоїмо i викручуємось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанiв i сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька стоїть вiддалiк спиною до нас i, не обертаючись, командує:

– Добряче, добряче викручуйте – не лiнуйтесь…

– «Добряче»… Яка розумна! – скриплю я.

– Сама б спробувала. Як воно не викручується, – буркоче Ява.

– Говорити легко. – подає голос Будка.

I те, що ми всi троє однаково голi, i те, що всi цокочемо зубами i що разом бурчимо на Вальку, – все це об'єднує нас з Будкою. I я не вiдчуваю чомусь тiєї злостi i ненавистi до нього, що ранiше. Хоча це ж вiн примусив нас пережити цю страшну пiдземну пригоду. I з годинником ще ж невiдомо що…

Ото дивно: якщо ти зробиш людинi добро, вона тобi стає приємною. I навпаки, той, кому ти заподiяв щось зле, неприємний тобi.

– Де годинннник? – не стiльки спитав, скiльки процокотiв я зубами, викручуючи штани.

– Єсть, не хвилюйся… 3-зараз получиш… – зацокотiв у вiдповiдь Будка, викручуючи сорочку.

– А «ччувак»? Де «чувак»?

– А-а, то такий «чувак»! Б-барахло, а не «чувак»! Втiк… I взагалi я про «чувака»… все видумав… То Вовка Iванов… Вона його знає…

– Як?! А годинник?

– Та єсть… У нього. Вiн тодi у тебе з кишенi випав, коли Вовка стягав тебе з мене… Спершу ми хотiли зразу оддать, а тодi я… придумав оце – з «чуваком»… щоб було цiкаво… I щоб вас налякати…

– Ге! – сказав я (мовляв, кого ви хотiли налякати?! Нас?!).

– Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати – вивести. Але ми домовлялися усiм кодлом, тодi б усе було правильно. А прийшов тiльки я i Вовка з молодшим братом. Ну i…

– Ти думаєш, так легко вiючi вийти з дому! – обiзвалася Валька. – Я цiлу годину в туалетi просидiла… поки всi про мене забулiи i поснули. А тодi – через чорнiш хiд. Тобi добре, у тебе дома нiкого, мати на нiчнiй змiнi… I Вовка з братом на верандi сплять, я знаю… Думаєш, так просто…

– А ти ти як тут опинилась? – спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява i Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, – де ви бачили, щоб дiвчина довго говорила, стоячи до вас спиною.

– А менi Юрко Скрипниченко ска… Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав… Я тiльки iз студiї вiд Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)… Iду… Юрко Скриппиченко. Каже: «А ми сьогоднi вночi твоїх дружкiв у печерi давити будем О!» – «Як?» – кажу. «А так», – каже… I розказав… Ух, я розiзлилася! «Ви всi бандити! А ти, – кажу, – ти ще й зрадник, своїх виказуєш…» Вiн мене – за косу… А я його – трах! – по спинi…

– Нiчого… Ми з ним ще поговоримо… А зараз ходiмо Вовку шукати, – сказав Будка. – Вiн зовсiм втекти не мiг… Вiн десь тут…

I Будка повiв нас крiзь кущi, крiзь дряпучi будяки i жалючу кропиву у яр.

То ось воно як! Настрахати нас хотiли… Видумали все – i про «чувака», i про мiлiцiю, i про схованку у печерi. А ми повiрили! Як дурники! Як маленькi! Таж i слiпому було видно, що те все брехня. Пiдземелля… Дванадцята година ночi… чорна маска… Навiть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж… Хай тiльки оддасть годинника. Це все тiльки через годинник. Якби не годинник або якби то був мiй годинник, я б взагалi… Хай тiльки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою… Не той якось настрiй…